«Хлопці спочатку жартували, що я часто молився. А потім, коли припекло, радили молитися вголос. І ми молилися разом», - розповідає військовий.

Іван народився і проживає на Буковині. З 2019 року служив у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді, воював на різних напрямках фронту. У березні 2022-го його підрозділ вирушив на бойове завдання, щоби дати відсіч окупантам. На посаді старшого стрільця Іван воював на Херсонському напрямку, Миколаївщині та Донеччині.

«Контузії не рахую, а перше поранення було на Миколаївщині. Осколок залетів у ногу. Одна половина застрягла у нозі, друга - у військовому квитку. Відразу й уваги не звернув, бо адреналін, бій. Відчув кров у черевику, пізніше запекло», - згадує.

Особливо важкі бої, каже військовий, були в Білогорівці, Святогірську, Нирковому. Там втратив побратимів та друзів, яких згадує, переглядаючи фото.

«Друге порання отримав у Верхньокам’янці. Потрапили під обстріл БМП. Семеро із дев’яти були поранені, але всі вижили. Уламки пішли по ногах. Деякі дрібні так і залишилися там: лікарі вирішили не витягувати, щоби не зашкодити”, - пояснює Іван.

Після кількох етапів евакуації потрапив на лікування в Чернівці. Через рік після повернення додому Іван утретє став батьком. Розповів, як дружина ще задовго до появи дитини, коли чоловік перебував на позиціях, бачила сон про народження сина на ім’я Роман. На радість батьків, цей сон здійснився. Зараз головна мрія родини – щоби закінчилась війна.

Іван вважає, що тільки згуртованість, така, як на початку великої війни, допоможе нам відбитися від ворога.

«Пам’ятаю, як тоді самі до нас у частину приходили добровольці. Як допомагали і волонтери, і місцеві жителі, села яких ми боронили від ворога. Як ми спали на морозі та раділи чашці чаю чи просто гарячої води. Деякі люди з тих сіл досі телефонують і дякують. Ми вдячні їм, а вони нам”, - усміхається захисник.

У зв’язку зі станом здоров’я Іван продовжив службу у роті охорони Чернівецького ТЦК та СП. Помалу звикає, що вже не десантник, хоча досі дивується ставленню земляків до війни.

«Від деяких чув на початку мобілізації: «Та я би пішов, але коли зателефонують, повістку дадуть». Так вони й досі не пішли. А тепер вони ж і кажуть: «Я тебе туди не посилав». І скаржаться, що треба ховатися від ТЦК. Відповідаю їм: «То йдіть самі служити, і ніхто не буде шукати». Хлопці ж не вічні. Хтось загинув, інші, от-як я, вже не може не те що пробігтися, а взагалі ледве ходить. Усі хочуть, щоби війна закінчилася, і просто чекають цього. Але це так не працює. Треба йти і захищати свою країну, тоді й війна завершиться - нашою Перемогою!», - розмірковує Іван.