Незламний народе найсміливішої країни!

Ми витримали вже 50 днів. 50 днів російського вторгнення, хоча окупанти відводили нам максимум п'ять. Ось так вони «знають нас». Ось так вони «дружать з реальністю».

Росія розпочала війну проти України не 24 лютого. Російські війська прийшли до нас  ще у 2014 році. Вони захопили наш Крим. Вони перетворили його на одну велику військову базу. Вони зробили Чорне й Азовське моря одними з найбільш небезпечних морів на планеті. Вони розпочали страшну, безмежно цинічну війну на нашому Донбасі. Вони вбивали наших людей впродовж восьми років. 14 тисяч загиблих за цей час!

Чим відповів на це світ? Запитання так і залишилося риторичним. Але саме тому вони вирішили, що можуть дозволити собі ще й повномасштабну війну.

Дехто ще досі сперечається, якої жорсткості мають бути санкції проти Російської Федерації. Але що тут обговорювати, коли російські війська вже повторюють на нашій землі те, що Європа бачила хіба що під час Другої світової війни?

За 50 днів повномасштабного вторгнення Російської Федерації вони показали, що саме Донбас для Росії – це головна мішень. Саме Донбас Росія хоче знищити насамперед. Саме Луганську й Донецьку області російські війська руйнують так, ніби хочуть, щоб від них залишилося тільки каміння. І щоб там не залишилося людей взагалі.

Вони примусово забирають мешканців цих областей у свою армію. Вони кидають їх у найстрашніші бої, буквально в лоб нашій обороні. Вони руйнують міста й села Донбасу. Спалюють усе, що витримало вісім років тієї війни.

Гордий і охайний Харків 80 років не бачив таких знущань, які зараз принесла йому Росія. Для чого його руйнувати? Чого можна досягти спаленням Харкова?

Що саме можуть дати Росії руйнування на Салтівці чи на площі Свободи?

І це вже не риторичні питання. Це питання про те, наскільки безглузде це вторгнення Російської Федерації. Наскільки воно самовбивче для всього, що Росія нібито «захищає». Для російської культури, для звʼязків з цим народом, навіть для російської мови. Росія випалює все це своєю зброєю. Випалює на десятиліття мінімум. На покоління.

Древній Чернігів. Якому понад тисячу років. Який бачив стільки війн і стільки загарбників, що хоча б у XXI столітті заслуговував на мир і спокій. Але... Прийшла Росія. Прийшла з найгіршим, що Чернігів переживав за увесь час із Х століття. З часів тієї Русі, на звʼязок з якою Росія колись претендувала. Тепер і цей міф спалений. Русь не руйнувала б себе саму. З нею це робили чужинці. Ординці та інші загарбники. Ось хто прийшов сьогодні на нашу землю. І воюють вони так само – заради грабунку та заради знущань.

Дякувати Богу, Збройним Силам України та нашому народу, ми відстояли більшу частину нашої країни.

Я пригадую перший день вторгнення Російської Федерації. Я пригадую, що мені говорили 24 лютого. Зокрема й сильні світу цього. Мʼяко кажучи, ніхто не був упевнений у тому, що ми вистоїмо. Всі співчували. Багато хто радив полишити країну. Радили фактично здатися тиранії.

Але й вони не знали нас. І вони не знали, наскільки українці сміливі, наскільки ми цінуємо свободу. Нашу можливість жити так, як цього хочемо саме ми. А не люди, які керують так, що їхня армія вперше в житті бачить унітази хіба що на окупованій території та краде додому навіть звичайну побутову техніку.

Окупанти відповідатимуть за все, що зробили в Україні. За все, що зробили проти українців. Вони відповідатимуть за Бучу, за Краматорськ, за Волноваху, за Охтирку. За Гостомель і Бородянку. За Ізюм, за Маріуполь і всі інші міста й громади України, які російська армія відкинула на 80 років назад. У той страшний час, про який усі й завжди у світі говорили: «Ніколи знову». Ось воно – знову. Ось воно – зараз. І ми зробимо все, щоб воно було справді востаннє.

Бо питання «Як гарантувати безпеку для України та для Європи?» більше ніколи не буде риторичним. Ми цього не допустимо.

Я вдячний кожному з тих, хто підтримав нашу державу. Хто одразу запитав, чим допомогти. Хто став з нами спина до спини й допоміг отримати те, що необхідно для оборони нашої держави.

Цей час, ці 50 днів показали мені по-іншому багатьох світових лідерів. Різні держави. Я побачив велику щедрість у тих, хто й сам небагатий. Я побачив надзвичайну рішучість у тих, кого глобальні лідери зазвичай не сприймали серйозно. Я побачив, що демократичний світ справді має тих, чиєї волі достатньо для захисту свободи від нападу тиранії.

Побачив політиків, які поводилися так, ніби в них немає жодної влади. І побачив не політиків, які зробили за ці 50 днів більше, ніж деякі державні діячі, які претендували на лідерство.

Але це все – лише надбудова. Надбудова над тим, як Україну захищають наші люди, увесь наш народ. Ті, хто зупинили просування нескінченних колон російської техніки. Ті, хто стримують постійні атаки на Донбасі. Ті, хто героїчно обороняє Маріуполь, допомагаючи цією обороною вистояти всій нашій державі. Ті, хто зупинив наступ із півдня. І зробив знаменитою нашу Чорнобаївку. Ті, хто вигнав ворога з півночі.

Ті, хто показав, що російська авіація беззахисна, хоча Росія витратила десятки мільярдів доларів на різні системи, які мали б захищати її літаки.

Ті, хто показав, що російські кораблі можуть піти... хіба що на дно.

Ті, хто допомагає армії та суспільству знайти все, що може бути необхідним.

Ті, хто рятує, лікує, хто навчає. Проводить розмінування. Хто забезпечує нас усіх стабільним звʼязком.

Ті, хто перебудував ланцюжки постачання для всієї країни.

Ті, хто підтримує фінансову стабільність, хто зберіг бізнес і продовжив працювати.

Ті, хто допомагає переселенцям. Ті, хто розпочав посівну.

Ті, хто дає Україні коректну інформацію та необхідні емоції. Усі наші журналісти, усі, хто обʼєднався для загальнонаціонального телемарафону.

50 днів нашої оборони – це досягнення. Досягнення мільйонів українців. Кожного й кожної, хто 24 лютого ухвалив для себе основне рішення в житті – битися. Бути людиною. Не здаватися. І не зраджувати.

Ще з давніх-давен і до нашого часу людство шукало героїв. Люди завжди цінують героїв. Завжди підтримують тих, хто сміливий. І завжди відчувають, хто бореться за добро. За 50 днів цієї війни Україна стала героєм для всього вільного світу. Для тих, хто має достатню сміливість, щоб називати речі своїми іменами. Для тих, хто не отруєний пропагандою. Ви всі стали героями. Всі українці і всі українки, які вистояли, які не здаються. І які переможуть. Які повернуть Україні мир. Я впевнений у цьому.

Говорив сьогодні з нашою командою, яка братиме участь у міжнародних спортивних змаганнях «Ігри нескорених». Серед них і ветерани, і військовослужбовці – ті, хто захищає зараз нашу державу. Дуже переживають, що довелося поїхати на змагання. Я запевнив, що ми дочекаємося їхнього повернення й будемо підтримувати їх на змаганнях так само щиро. Вірю, що наша команда і в цьому році дасть привід нею пишатися.

І вже традиційно, як і кожного вечора, я підписав укази про нагородження тих, хто найбільше відзначився в захисті держави. 221 військовослужбовець Збройних Сил України, з них 34 – посмертно. І двоє службовців Держспецзвʼязку.

Звання Героя України присвоєно майору Кукурбі Олександру Васильовичу, начальнику розвідки штабу 299-ї бригади тактичної авіації Збройних Сил України. Завдяки його сміливим діям знищено десятки одиниць ворожої техніки й сотні окупантів.

А також нагородив тих, чиї прізвища не можна назвати. Але нагородив за те, що точно корисно для всіх.

Вічна слава всім, хто захищає державу!

Вічна памʼять кожному й кожній, хто загинув за Україну!

Слава Україні!