• Запали свічку пам'яті
  • Вшануй жертв Голодомору-геноциду!
  • Історія, свідчення, матеріали

Запали свічку пам'яті

  • Міжнародна акція «Запали свічку пам’яті» Міжнародна акція «Запали свічку пам’яті»

1 вересня 2018 року в Києві стартувала масштабна Міжнародна акція «Запали свічку пам’яті», яка протягом 85-ти днів проходитиме у 85 куточках світу.

Під час меморіальних заходів, які відбуватимуться в приміщеннях українських посольств та консульств та інших знакових місцях, пов’язаних з Україною, учасники запалюють символічну свічу пам’яті та зачитуватимуть 85 імен дітей загиблих під час Голодомору.

За перебігом акції можна стежити на веб-сторінці «85-ті роковини Голодомору». Тут на інтерактивній мапі світу будуть марковані свічками-позначками міста, де уже відбулися міжнародні вшанування пам’яті жертв Великого голоду.

Міжнародна акція була ініційована Світовим Конгресом Українців. Її підтримали Міністерство  закордонних справ України, Український інститут національної пам’яті та Національний музей «Меморіал жертв Голодомору».

Вшануй жертв Голодомору-геноциду!

  • Вшануй жертв Голодомору-геноциду! Вшануй жертв Голодомору-геноциду!

Всеукраїнська акція

Вшануй жертв Голодомору-геноциду!

https://youtu.be/L0uMrz-anBE

Історія, свідчення, матеріали

  • Закон про п’ять колосків Закон про п’ять колосків
  • Прожити і розповісти. Голодомор очима письменника Анатолія Дімарова Прожити і розповісти. Голодомор очима письменника Анатолія Дімарова
  • Інститут національної пам’яті збирає свідчення про доброчинців у роки Голодомору Інститут національної пам’яті збирає свідчення про доброчинців у роки Голодомору
  • Малкольм Маґґерідж і голод в Україні 1932-1933 років Малкольм Маґґерідж і голод в Україні 1932-1933 років
  • Володимир Караташ - історія українця, який пережив Голодомор і воював в УПА Володимир Караташ - історія українця, який пережив Голодомор і воював в УПА
  • «Пам’ять роду». Історія родин, які пережили Голодомор 1932-1933 років. Розповідь Ігоря Михайленка «Пам’ять роду». Історія родин, які пережили Голодомор 1932-1933 років. Розповідь Ігоря Михайленка
  • «Пам’ять роду». Історія родин, які пережили Голодомор 1932-1933 років. Розповідь Галини Кавун «Пам’ять роду». Історія родин, які пережили Голодомор 1932-1933 років. Розповідь Галини Кавун
  • «Пам’ять роду». Історії родин, які пережили Голодомор 1932 - 1933 років. Розповідь родини Михайлюків «Пам’ять роду». Історії родин, які пережили Голодомор 1932 - 1933 років. Розповідь родини Михайлюків
  • Василь Івчук – директор Дударківської школи, який рятував дітей від Голодомору 1932-1933 років Василь Івчук – директор Дударківської школи, який рятував дітей від Голодомору 1932-1933 років
  • «Хліб є? Нема? Так чого ти не вмер?» «Хліб є? Нема? Так чого ти не вмер?»
  • Понад 5000 масових виступів. Як українське село чинило спротив колективізації Понад 5000 масових виступів. Як українське село чинило спротив колективізації
  • Завжди вважала Голодомор геноцидів - Енн Еплбаум Завжди вважала Голодомор геноцидів - Енн Еплбаум

За кілька зірваних на полі колосків – розстріл або багаторічне ув’язнення з конфіскацією усього майна. Таким радикальним кроком радянська влада взялася «остаточно вирішувати» українське питання, прирікши на голодну смерть мільйони українців.
7 серпня 1932 року вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності».

Постанова про «охорону соціалістичної власності»

Ця постанова визначала власність колгоспів (худобу, реманент, а головне – урожай) «священною і недоторканою», а людей, які намагалися привласнити хоч найменшу частинку – «ворогами народу». Покарання – розстріл із конфіскацією усього майна, а за пом’якшувальних обставин – позбавлення волі не менше, ніж на 10 років. Амністія заборонялася.
У народі цей жорстокий акт отримав більш промовисту назву – «Закон про п’ять колосків».

Акт начальника охорони артілі «Спільна нива» (с. Мачухи) про затримання П. О. Бадьорного за крадіжку колосків з колгоспного лану. 9 липня 1933 р. Держархів Полтавської області, ф.р-2020, оп.1, спр.962, арк.3.

Віднині власна нива, в яку було вкладено стільки сил і надій, і яка для селянина споконвіку символізувала достаток і можливість спокійно пережити зиму, ставала смертельною загрозою. Зі спогаду Михайла Гавриленка, 1919 р.н., з Котельви: «…Як хтось там вийде на свою ниву й ріже колоски й впіймали його, то судять. Охраняли поле, ну це як вловлять, тут кажуть «враг народу», його як заберуть, то його й нема. Ото таке було, значить…».

Чекісти біля вилученого збіжжя. Херсонщина, 1932 рік

Слово свідкам:

«…А ми біжимо, може, де найдем колосочок. А за колоски, як хтось піде нас обирає, якщо не загребено, то заберуть і б’ють…» (Катерина Матвійченко, 1922 р.н., Малі Сорочинці).

 

«Дві жінки весною пішли в поле, позбирати почорнілі колоски після зими, під снігом у воді. Колоски ті пшениці почорніли, вони їх позбирали, а їх по дорозі зупинили й заслали на 10 років» (Свідчення очевидця Комісії Конгресу США, інтерв’ю LH 36).

Охорона зерна від голодних селян

«За п’ять колосків могли дати пожиттєве покарання. Та людей засуджували і відсилали до тюрми не лише за зібрані колоски, а це відносилось до всього: буряк, кукурудза…» (Ганна Фінашкіна 1924 р. н., с. Придніпровське, Чорнобаївський район).

 

Прийом зерна від селян на зсипному пункті Союз хліба с Кагарлик, Київська область, 1932 р.

До початку 1933 року за цією постановою було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 – до страти.
Нагадаємо, що Україна цього року відзначає 85-роковини Голодомору.

Джерело: https://85holodomor.in.ua

Він та його брат Сергій пережили лихо лише завдяки тому, що мама ходила в колгосп на буряки, де працівниць раз на день годували ріденькою затіркою. Як згадував пізніше письменник, коли надходила обідня пора, з усього села до поля стягувалися зграйки дітлашні з ложками – мами ділилися своєю пайкою, а то й віддавали її цілком, щоб хоч якось підтримати дітей. Пізніше Толя навчився стріляти горобців, які зліталися на колгоспний тік, де зерно валялося просто під ногами. Однак людям було категорично заборонено торкатися того зерна – діяв «Закон про п’ять колосків».
Свої дитячі спогади про ті страшні часи Анатолій Дімаров виписав уже під кінець життя у книжці «Прожити й розповісти».

Ось фрагменти з неї:

«Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під’їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:
— Хазяїни, є хто живий?!
Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників.
Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що сповзаються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести».

«По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов’язково розвалювали печі.
А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна».

«Особливо нам стало страшно лишатися на самоті після одного випадку.
Сергійко чи то прихворів, чи то так ослаб, що зранку лишився у ліжкові. Мамуся пішла по фельдшера, наказавши мені сидіти коло брата. І тільки вона вийшла на вулицю, як у сінях пролунав не то стогін, не то хрип. В мені все так і отерпло, я втупився в двері, які стали поволі одчинятись, я вже й дихнути боявся, а двері одчиняються все дужче, дужче, і на порозі виростає страшна, й на людину не схожа, примара.
Чорна, як чавун, головешка, червоні безтямні очі, великий, що от-от лусне, тулуб, сині й обдуті босі ноги. Примара ледь переступає поріг (ляп-ляп! — б’ють по долівці мокрі підошви), заходить до кімнати. Вона головою торкається стелі, з опухлих грудей виривається болісний свист.
Схопившись з постелі, брат несамовито кричить, і той крик одриває мене од лави, кидає на потвору, що влізла до хати. Щосили б’ю кулаками в живіт — руки мої вгрузають по лікті.
Страховисько падає, як підкошене. Горою лежить поперек дверей, харчить, стікаючи піною. Ні переступити його, ні перескочити.
Не пам’ятаю, як і чим висадив єдине в нашій кімнаті вікно. Через те вікно ми з братом і вискочили».

Фото: Українська правда. Життя

«Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та й сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:
— Ну, дітки, будем живі!
І такий голос, молодий та веселий, був у мамусі, що й у хаті розвиднилось».

Джерело: https://85holodomor.in.ua

«Коли вбивають голодом, ділитися хлібом – подвиг»

Голодомор 1932-1933 років – це не лише наша велика трагедія, а й історія української боротьби, взаємодопомоги і підтримки.

Адже серед хаосу та зневіри, масових смертей і страху були люди, які не злякалися, не втратили гідності й простягнули руку допомоги приреченим на голодну смерть.

У 2018 році, у 85-ті роковини Голодомору-геноциду, Україна й увесь світ вшановують пам’ять мільйонів невинних жертв, цілеспрямовано знищених сталінським режимом. Український інститут національної пам’яті продовжує Всеукраїнську акцію «Людяність у нелюдяний час», започатковану у 2009 році. Тоді вперше було розпочато повернення пам’яті про праведні діяння у роки Голодомору 1932-1933 років.

Головною метою акції є вшанування пам’яті доброчинців, які не боялися чинити опір геноцидній політиці та, попри ризик смертельної розправи, рятували людей у роки Голодомору.

Зібрані історії увійшли до книжки «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору», упорядництваВолодимира Тиліщака та Вікторії Яременко, що побачила світ у 2013 році. Це видання умістило відомості про понад 140 доброчинців – вчителів, лікарів, священиків, голів сільрад та інших, чиї діяння збереглися у народній пам’яті.

Український інститут національної пам’яті закликає усіх, кому відома інформація про доброчинців у роки Голодомору, надсилати матеріали на електронну (uinp@memory.gov.ua) та поштову (01021, м. Київ, вул. Липська, 16) адреси Українського інституту національної пам’яті з темою «Людяність у нелюдяний час».

Джерело: https://85holodomor.in.ua

Основною вимогою до матеріалів є достовірність наданої інформації із зазначенням джерел (архівні й опубліковані матеріали, усні та письмові свідчення). Зміст повинен відповідати меті запланованої акції та висвітлювати благородні вчинки рятівників у роки Голодомору.

На основі надісланих матеріалів Український інститут національної пам’яті планує створити друге доповнене видання книги «Людяність у нелюдяний час».

Питання: Якою мірою Вас як кореспондента цікавив Радянський Союз перед виїздом до Москви?

Відповідь: Я тоді писав передовиці для газети «Манчестер Ґардіан». Це був час великої депресії. Ленкестер особливо постраждав – деякі з його міст мали 60-70 відсотків безробітних. Було почуття, що вся система, в якій ми жили, розвалюється на шматки. «Ґардіан», очевидно, поділяла цей погляд повністю. Газета також діставала досить багато всілякої інформації з Росії. Вирісши у вірі, що демократичний соціалізм є відповіддю на всі наші клопоти, побачивши соціалістичний уряд у дії і повну незадовільність періоду його правління, його падіння і постання Національного уряду, – що просто означало, що Рамзі Макдоналд приєднався до партії Торі, – я вважав, що капіталістична система та її спосіб життя були в повному хаосі. Але де ж була альтернатива? Звісно, в СРСР. Очевидно, що там також, з вибухом революції, яку я, тоді дитина, добре пам’ятаю, це був час великого піднесення. Царський режим уважали одним з найавтократичніших і найжорстокіших режимів західного світу, отже революція виглядала чудовою. Вона мала принести волю, селяни мали дістати землю і всякі інші блага. Отже, як на мій погляд, згідно з яким я із зарозумілістю молодості списав з рахунків капіталістичну систему, демократичний соціалізм, загальне виборче право, парламентську процедуру тощо, альтернатива була. Тому я відчував сильне бажання її побачити і навіть – хоч це сьогодні здається цілковитим божевіллям – я гадав, що коли побачу цю альтернативу і вона справді буде така, якою я її собі уявляв, я там залишуся жити. Мій виїзд туди як журналіста був просто трюком, аби туди дістатися. Фактично я вже написав листа, в якому рекомендував себе як учителя, запевнивши в своєму щирому бажанні поїхати туди.

1

У літньому віці Маґґерідж став переконаним християнином і до самої смерті (1990) писав бестселери на основі Святого Письма. © Corbis

П.: Чи перед Вашим виїздом будь-хто в «Манчестер ґардіан» проінструктував Вас про становище в Радянському Союзі? Чи будь-хто підготував Вас до того, що Ви там мали побачити?

В.: Ні, зовсім ні. Звісно, я читав дещо з книжок, що тоді виходили. Нічого особливого. Досить дивно, що єдиною особою, яка дійсно примусила мене задуматися, був, як я пригадую, Крозієр, тодішній редактор «Ґардіан». Він прислав мені інформаційне повідомлення про якусь особливо брутальну поведінку ҐПУ, з невеличкою, досить саркастичною допискою: «Може ви будете ласкаві це пояснити». Це був лише незначний епізод, але він показує, що на той час саме я був прорадянськи налаштований, тоді як редактори все ще мали певні сумніви, хоча й вони схилялися до симпатизування. Адже вони були ліберали, вірили в демократію та інші подібні речі.

П.: Серед питань, які обстоювала у цей час «Манчестер Ґардіан» як провідна ліберальна газета, було жалюгідне становище значної української меншости під польською владою. Чи перед від’їздом до Москви Ви були хоч трохи зацікавлені в українському питанні? Чи були Ви, до речі, свідомі існування будь-якої «української проблеми» в Радянському Союзі?

В.: На жаль, не можу сказати, що я цим дуже цікавився. Я мав досить туманне загальне уявлення про всю країну загалом, але не знав ніяких подробиць про це. Я пригадую знову, що коли на мене находив прорадянський сентимент, я обговорював з Веббами національне питання. У розмові ми висловлювали свою певність у тому, що Сталін тримає національне питання в своїх руках, отже, ми могли бути спокійні, що він цією справою займеться ефективно та дбайливо. Саме в такому настрої я виїздив.

П.: Чи було щось відомо про голод чи голодування в Радянському Союзі перед Вашим виїздом?

В.: Надходила деяка інформація про брак харчів, але вона була досить непевна. Безсумнівно, вона навіть приблизно не відображала справжнього становища. Прихильники Радянського Союзу давали про це різні пояснення, серед них і те, що харч був, але існували труднощі в його розподілі. Не можу сказати, що була якась дуже конкретна інформація. Як більшість журналістів, я їздив у місця, про які нічого не знав, і писав про них звідтіля, знаючи ще менше.

П.: З Вашого щоденника випливає, що від першого дня Вашого перебування в Москві тема голоду настирливо висіла в повітрі. Наскільки важлива була ця тема для Вас?

В.: Вона була надзвичайно важлива. Насамперед не треба було бути спеціалістом, щоб побачити, що люди в Москві були голодні. Вони мали особливо захирілий вигляд. Очевидно, що там були інші журналісти, які про це говорили одверто, зокрема А. Т. Чолертон, кореспондент газети «Ньюз кронікл», який став моїм близьким приятелем. Власне, радянська преса подавала деяку інформацію про великі труднощі з харчами, зокрема в Україні та на Кавказі.

П.: Чи мали Ви ще й інші можливості діставати інформацію про голод?

В.: Як я вже казав, радянську пресу треба читати дуже уважно. Ми знали, що все це було дуже старанно цензуроване, однак, із цього можна було дістати деяку інформацію. Крім інших кореспондентів, у ті часи ще існували своєрідні мізерні залишки старої буржуазної інтелігенції, з якими можна було зустрічатися і які говорили, що мені пізніше здавалося дуже безстрашним, про те, що діялося. Я особливо запам’ятав одного з них, Андрейчина, який, я думаю, був болгарського походження. Люди, з якими ми зустрічалися, не були ще вповні замкнені в режимні рамки. Вони симпатизували режимові, часто мали добрі посади, але від них також можна було дістати загальне уявлення про стан справ. Ще іншим джерелом інформації були посольства. Британське посольство було дуже корисне, але за моїх часів скандинавські посольства були найкращі щодо таких питань. Вони знали багато про те, що діялося, і коли я виїхав в Україну, вони багато мені допомогли, даючи поради, куди їхати. Найбільше допоміг мені чоловік, що звався Урбе. Багато років він перебував у Москві як генеральний консул і був дуже цінним джерелом інформації про катастрофічні наслідки колективізації.

П.: У своєму щоденнику Ви згадуєте про випадок, коли до Вас з’явився чоловік з Північного Кавказу, щоб поговорити про жахливі умови в цьому районі. Згідно з Вашим звітом те, що цей прототип радянського дисидента Вам розповів, настільки Вас приголомшило, що ви вирішили поінформувати читачів «Манчестер Ґардіан» про поводження радянського уряду з селянами. Чи Ви можете пригадати ще щось про цей епізод?

В.: Боюся, що небагато. Хіба те, що всі кореспонденти дуже нервувалися, вважаючи, що цей чоловік міг бути провокатором. Ви розумієте, якщо маєш таке суспільство, за це треба платити. Врешті-решт, здавалося таким неймовірним, щоб хтось мав відвагу прийти поговорити з закордонними кореспондентами.

Я вповні переконаний, що він не був провокатором. Нам усім було, одначе, ніяково. Дівчина, що працювала в мене секретаркою і допомагала мені перекладати з російської мови, не хотіла мати з ним нічого спільного і була переконана, що то був аґент ҐПУ.

П.: Якою була загальна реакція західних кореспондентів у Москві на повідомлення про голод?

В.: Вони всі тільки й говорили про голод і всі намагалися дістатися на місця голоду. Але добитися туди було нелегко. І я тоді зробив те, що робив в інші періоди свого життя, – я постарався просто сісти на поїзд і туди поїхати.

П.: Коли читаєш Ваш щоденник, вражає, як швидко Вас спіткало розчарування Радянським Союзом. Як сталося, що ледве минуло чотири місяці Вашого перебування в Москві, а Ви записали: «Мені байдуже, як швидко я залишу Росію»?

В.: Не забувайте, що я вірив у режим, а не в якийсь окремий його аспект. Хоч я не думав, що він має бути ідеальним, я все-таки вважав, що це була альтернатива. Я не приїхав з якимись ідеалізованими поглядами на те, яким тут може бути життя, але був переконаний, що метою всього того було зробити людей вільними та щасливими, зробити їхні взаємини братерськими. Побувши там лише короткий час, я побачив, що це не так.

П.: Ваша перша подорож в Україну відбулася на початку жовтня 1932 року, коли групу закордонних кореспондентів повезли, щоб показати Дніпробуд. Ви зауважили в своєму щоденнику, що подорож Вас пригнітила. Чи Ви можете пригадати, чому вона справила на Вас таке враження?

В.: Моя перша подорож в Україну зробила на мене дуже сильне враження частково тому, що ми їхали в поїзді з дуже добрими вікнами і не надто швидко крізь великі простори сільськогосподарської країни. Було цілком ясно, що ця частина країни перебуває в дуже жалюгідному стані. На перонах тинялося багато людей, що були дуже голодні. А до того ще й спосіб, як усю ту поїздку влаштовано, включно з оркестром та першокласною обслугою. Також на Дніпробуді було відчуття, що його будовано силою. Саме тоді я дійшов до переконання, що режим був жахливий, що насправді він базувався не на ідеалах чи ідеалізмі, а на силі, та що його метою було викликати страх.

П.: Чи тяжко було Вам не піддатися радянській пропаганді?

В.: Я гадаю, що це, мабуть, було важче, ніж я думав. Але для мене завжди було нестерпним, коли хтось накидав мені свої погляди, і чим більше мені намагалися нав’язати свою думку, тим сильніший був мій інстинктивний опір. Також між закордонними журналістами було чимало відвертих розмов, характерних своєю великою інформативністю та дуже реалістичною оцінкою становища. Лише два чи три з них базікали з партійних позицій. Один був кореспондентом «Нью ріпаблік» і автором книжки «Червоний хліб». Та вони, очевидячки, були витвором режиму.

П: А що Ви скажете про Волтера Дюранті?

В.: Ну, звичайно, Дюранті був лиходієм усієї справи. Він був кореспондентом «Нью-Йорк таймз» і багато в чому найзначнішим з кореспондентів. Це був дуже допитливий чоловік з однією ногою. Він був англієць ірландського походження. Я можу його бачити лише як своєрідну режимну маріонетку, і мені просто тяжко уявити собі його в якійсь іншій ролі. Те, що він писав про голод і становище в Україні, було фантастично фальшиве. Не може бути найменшого сумніву в тому, що влада могла ним маніпулювати і що він бажав залишитися в Радянському Союзі. Його коханкою була росіянка, як у багато інших кореспондентів. Це був один із шляхів, якими закордонні кореспонденти піддавалися владі. Я часом думаю, що дівчат навмисно спрямовували в їхньому напрямі з тим, щоб поставити кореспондентів в таке становище. Дюранті був фактично на ласці радянської влади і врешті-решт писав те, що їм було потрібно. Видається, що «Нью-Йорк таймз» був цим дуже задоволений. Він дістав три нагороди Пулітцера і не мав чого нарікати.

П:. А також орден Леніна, наскільки мені відомо.

В.: Так, і це також.

П.: Що спонукало Вас поїхати ще раз в Україну, щоб ґрунтовніше дослідити тамтешні умови?

В.: Розмови між кореспондентами і зустрічі з людьми, головно урядовцями, що повернулися звідти, все ще бували в товаристві і не повторювали без кінця, як папуги, партійні догми. Було очевидно, що голод був. Навіть радянська преса почала відображати серйозність становища. Я вирішив, що зберу там матеріал, який дасть мені змогу написати надзвичайний репортаж, і тому в мене виникло бажання туди поїхати.

П.: Як Ви влаштували свою подорож?

В.: У Чолертона була секретарка-росіянка, дуже аґресивна особа, що поїхала зі мною на вокзал. Вона мала дуже різкий голос. Грюкнувши кулаком по прилавку, вона сказала: «Тут хтось потребує квитка до Ростова». Мені дали залізничний квиток – це було так просто.

П.: Чи очікували Ви на якісь перепони від влади?

В:. Звісно, що очікував. Я вимушено зробив кілька змін у своєму маршруті і сподівався, що в якомусь місці мене затримають.

П.: Чи Ви мали довшу зупинку в Києві?

В.: Так. Між іншим, коли б ви мене запитали, що найяскравіше залишилося в моїй пам’яті від цієї подорожі, я без найменшого вагання сказав би, що відвідини церкви в Києві. Там саме відбувалося православне богослужіння і церква була переповнена людьми. Хоч я багато чого не розумів, все-таки навіть з моїм незначним знанням російської мови дещо до мене доходило. Тема була: «Наше становище безнадійне. Лише Бог може нам допомогти». Це було проказуване з такою фантастичною щирістю і вірою, що я дуже сумніваюся, чи коли-небудь був присутній на богослужінні, яке б мене настільки зворушило. Паства, всупереч тому, що можна було сподіватися, була мішаного типу і включала призовників, селян та осіб зов­сім буржуйського вигляду. І постійно пробивалася та жахлива нота: «Ми безсилі, ми безсилі, ми нічого не можемо вдіяти. Просимо, просимо, поможи нам!» Це зробило на мене величезне враження.

П. Чи Ваші статті в «Ґардіан» під заголовком «Радянський Союз і селян­ство» послідовно віддзеркалюють порядок Вашої подорожі?

В.: Так. Спершу я подорожував по Україні, а тоді поїхав на Північний Кавказ. Звісно, я не міг дуже віддалятися від поїзда. Так сталося, що на одній станції, думаю, в Дніпропетровську, я побачив селян із зв’язаними ззаду руками, яких вантажили у вагони для перевезення худоби, під примусом зброї. Мені сердито наказали забратися звідти, але, на щастя, ніяких інших заходів проти мене не застосовано. Кажуть, що система безпеки в СРСР — ефективна до жорстокості. Насправді вона такою не є. Багато з працівників цієї системи – це тупі люди. Навіть і за такого режиму між людьми існувала свого роду співдружність. Впродовж усієї подорожі ніхто мене не хапав, не питав про документи, хоч було ясно, що я чужинець. Я вивчав ситуацію, наскільки міг, мандруючи з вагону до вагону і прогулюючися поза ним, якщо це було можливо. Це не було систематичне дослідження. З іншого боку, воно й не було потрібне, щоб зрозуміти, що ви перебуваєте в країні, яка зазнала жахливого голоду. Не забувайте, що я подорожував порівняно в розкоші. Ніхто спеціально мною не цікавився, і я проводив багато часу, визираючи з вікон поїзда.

П.: Ви згадуєте відвідини німецької сільськогосподарської концесії Друзаґ у районі Кубані на Північному Кавказі.

В.: Так. Я переконався, що ці німці знали про голод більше, ніж будь-хто, з ким я зустрічався. Коли б я записав усе, що вони мені розповіли, я мав би повну картину. Вони аж задобре усвідомлювали розмір голоду, що панував навколо них. Я так описав, що я там бачив, у листі до «Ґардіан» у вересні 1933 р. у відповідь моїм критикам: «Концесія є маленькою оазою достатку серед пустелі. Її багатство допомагає усвідомити жахливе спустошення навкруги». Я провів там кілька днів, і щодня сотні ви­снажених від голоду селян приходили, благаючи праці й хліба. Виголоднілі чоловіки, жінки й діти навколішках благали якої-небудь їжі. Пізніше розказували про німецькі агрономічні господарства, що мусіли наймати людей, щоб прибрати трупи селян, які останніми зусиллями дісталися до концесії і тут таки падали мертвими. Парадоксально, що саме в концесії Друзаґ я почув німецьке радіоповідомлення, яке сповіщало про те, що Гітлер став канцлером.

П.: Де Ви бачили найгірший голод?

В.: Безсумнівно, в Україні.

П.: Які деталі Ви можете пригадати про становище тамтешніх селян у ті часи?

В.: Я не можу пригадати нічого більше, окрім того, про що я вже написав, і тому я пропоную вам звернутися до моїх статей в «Ґардіан» і «Морнінґ пост». У випуску «Морнінґ пост» від 6 червня 1933 р. я висловив свою стурбованість щодо того, що вчинене радянським режимом на селах «було одним з найпотворніших злочинів в історії, настільки жахливим, що люди майбутнього ледве чи зможуть повірити, що це коли-небудь сталося». А ось витяг з опису відразу ж після цього:

Якби ви відвідали тепер Україну або Північний Кавказ, напрочуд гарні країни та раніше одні з найродючіших у світі, ви побачили б, що вони тепер як пустеля. Поля заросли бур’янами й запущені, немає ні худоби, ні коней, села виглядають покинутими, а подекуди й насправді покинуті; селяни, заморені голодом, з напухлим тілом, мають невимовно жалюгідний вигляд.

Ви дізнаєтеся, якщо запитаєте їх, що вони не бачили хліба впродовж останніх трьох місяців, лише картоплю та трохи пшона, та що тепер вони рахують картоплини по одній, бо знають, що не буде нічого іншого їсти до літа, якщо тоді щось буде. Вони вам скажуть, що багато людей вже померли з голоду, що багато далі вмирає кожного дня, що тисячі були розстріляні владою, а сотні тисяч заслані, що для них є злочином, за який карають на смерть без суду, мати в хаті зерно.

Вони вам усе це розкажуть, одначе, лише тоді, коли поблизу не буде якогось вояка чи незнайомої людини. Коли ж вони побачать когось у формі або когось добре вгодованого, кого вони з цієї причини вважають комуністом чи урядовцем, вони змінять тон і запевнять вас, що вони мають усе з харчів чи одягу, чого душа забажає, і що вони в захопленні від диктатури пролетаріату та з вдячністю усвідомлюють усі блага, які вона їм принесла.

Яким би дивним це не здавалося, деяких з цих бідолах примушують час від часу говорити в такому дусі до груп туристів. Я дізнався, що ім’я Бернарда Шов їм відоме. Вони говорили про нього приватно таким самим тоном, спльовуючи так само люто, як про Сталіна.

Я бачив це становище на Північному Кавказі і в Україні, а також чув з бага­тьох джерел, деяких російських, деяких чужинецьких і навіть з комуністичних, що подібні умови переважали у всіх сільськогосподарських районах Росії. Безсумнівно, так воно й є.

Це страхіття годі описати. Я бачив в Індії села, винищені холерою. Це було жахливо. То були мертві села. Все-таки пошесті проходять, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми. Я бачив у Бельгії села, знищені війною. Це були також мертві села. Але навіть війна мала свій кінець, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми.

Села, спустошені більшовиками, були невимовно жахливі тому, що їхньому спустошенню не видно було кінця. Виглядало, ніби якась зараза прийшла на віки вічні в села. Здавалося, ніщо вже там ніколи не виросте. Виглядало, ніби життя селян було вирване з корінням, а самі вони лише духи, що відвідували місце, де вони колись були щасливі. Я питав себе: Чому б це мало скінчитися? — Бездушні вояки, деякі з них монголи з олив’яними лицями та розкосими очима; працівники ҐПУ, чепурно вдягнені і добре підгодовані, часто євреї, що виконували накази диктатури пролетаріяту і нищили певніше, ніж варвари (бо ті приходили з мечем і вогнем  – речами відносно чистими), життя й душу країни».

2

Працівник колгоспу з села Ольшана Харківської області, комсомолець Гончаренко охороняє насіннєві і страхові фонди, 1933 р.

П.: У своїх споминах Ви описуєте голод як «урядовий».

В.: Під тим я розумію, що то був штучний голод. Він був запланований і навмисний, а не спричинений якимсь природним лихом. Він виник унаслідок Сталінової війни проти селянства під час примусової колективізації сільського господарства. У вищезгаданій статті в «Морнінґ пост» я описав наступ партійних апаратників на село як «хмару сарани, що пожирає все їстівне, а залишає за собою пустку».

П.: Чи Ви або ваші колеґи міркували над тим, чому саме в Україні голод був найжорстокіший?

В.: Так, і ми дійшли до певного розуміння. В Україні колективізації чинили найсильніший опір і справу ліквідації «куркулів» було там тяжче розв’язувати, ніж у будь-якому іншому місці.

 П.: Чи Ви коли-небудь пов’язували цю проблему з національним питанням?

В.: Ми знали дещо про українців і про інші неросійські національності. Але ні, я не знав багато саме про цей аспект.

П.: Як Ви знаєте, 1933 рік увійшов в українську історію як annus teribilis – «жахливий рік». Голод розглядають не просто як наслідок неправильно спрямованої економічної політики, а як навмисне намагання зломити хребет українській нації. В Україні «куркулів» ототожнювали з українським націоналізмом, а колективізацію режим розглядав одночасно як засіб знищення соціальної бази українського націоналізму.

В.: Я не сумніваюся в цьому. Але річ у тім, що на той час я ще не говорив російською настільки добре, щоб досліджувати такі проблеми.

П.: Повідомлялося, що радянські урядові чинники фактично перешкоджали українським селянам, які потерпали від голоду, переходити в пошуках їжі до Росії, де умови були не такі катастрофічні. Чи пригадуєте, що Ви тоді чули про контрольно-пропускні пункти на українсько-російському кордоні?

В.: Так, я чув про це від німців в концесії Друзаґ.

П.: В яких умовах Ви писали свої звіти для «Ґардіан»?

В.: Я писав їх, повернувшися до Москви. Я жив тоді в домі Вілляма Генрі Чемберлена, кореспондента газет «Ґардіан» та «Крішчен саєнс монітор», який був у той час у відпустці.

П.: Чи обговорювали ви свої статті з колегами?

В.: Я обговорював їх з Чолертоном, який знав досить багато про цю справу. Його жінка була росіянка, що колись жила в тій частині країни, і вона багато допомогла. Я не говорив, одначе, про ці статті з іншими, бо не хотів, щоб хтось знав, де я був, поки статті не будуть вислані дипломатичною поштою.

П.: Чи саме так вони опинилися за кордоном?

В.: Так. Я вмовив когось вивезти їх з країни дипломатичною поштою. Брати їх із собою було ризиковано, бо хтось міг їх побачити, коли я переїздив кордон. Я ніяк не міг їх послати телеграфом. Закордонні журналісти були зобов’язані показувати свої статті у відділі преси, дістати там їхнє схвалення, а тоді віднести на пошту. Якби я вислав їх звичайною поштою, шанси були сто до одного, що їх перехопили б і тоді вже їх побачити знову було б неможливо.

П.: Чи мали Ви якісь труднощі з радянськими урядовими чинниками перед написанням тих статей?

В.: Вони мені дали зрозуміти, що деякі речі, які я написав раніше у «Ґардіан», не були їм приємні. Річ у тому, що коли я приїхав до Москви, урядові чинники там високо цінували «Ґардіан» з очевидних причин — газета давала прихильну оцінку подій у країні. Цьому, очевидно, також сприяло й моє тодішнє пов’язання з Веббами. Перед самим моїм від’їздом пані Вебб сказала мені: «Знаєте, в СРСР ми є ікони». Ну, в певному сенсі вони ними й були. Тому я був високоповажаною особою, яка, на їхню думку, не повинна б завдавати їм будь-яких клопотів. Спочатку урядовці були особливо ввічливі. Але, коли вони побачили, що я зайняв інше становище, справи значно ускладнилися. А вже коли я вирішив поїхати і перевірити повідомлення про голод в Україні, то знав, що незабаром буду змушений залишити Радянський Союз.

П.: Як редактори «Ґардіан» реаґували на Ваші статті?

В.: Я не почув жодної реакції на них. Статті надруковано, хоч із скороченнями. Вже повернувшись із Радянського Союзу, я, одначе, побачив у Берліні оголошення «Ґардіан», в якому говорилося: «Спеціальний репортаж нашого кореспондента в Україні». Я не дістав ні слова подяки від них і, думаю, вони були дуже раді, коли я забрався.

П.: Пізніше статті про голод Ви опублікували в «Морнінґ пост» та в інших газетах. В «Ґардіан» Ви публікували статті про радянську систему внутрішніх паспортів та про примусову працю. Фактично, Ви були одним з перших представників Заходу, що викривали ті, тепер добре документовані риси радянської влади. Чи усвідомлювали Ви, що були одним з перших, хто вигукнув: «Король голий!»?

В.: Це все було звичайною темою розмов кореспондентів між собою, а я лише постарався подати про це чесний репортаж. Мені не спало на думку, що ніхто інший цього не робив, бо всі вони хотіли там залишитися і продовжувати своє досить вигідне життя з його численними привілеями.

Жертви голоду. Харків

П.: Скільки, на Вашу думку, загинуло людей внаслідок голоду?

В.: Я назвав тоді цифру від трьох до чотирьох мільйонів. Я гадаю, що цю цифру мені подали німці з концесії Друзаґ. Мене назвали брехуном в «Ґардіан» та в «Нью стейтсмен». Як згодом з’ясувалося, це число, що вважалося абсурдним перебільшенням, насправді було применшенням.

П.: Чи Ви були здивовані відгуком на свої статті в «Ґардіан»?

В.: Звичайно. Я не сподівався, що «Ґардіан» вирішить опублікувати листи, що звинувачували мене в брехні, тоді як вони мали всі підстави вірити моїй чесності. Що більше, я переконався, що все це не лише не поліпшило моє становище журналіста, а, навпаки, пошкодило йому. Я не зміг дістати праці в Англії і мусів повернутися до Індії. Правда мені коштувала дорого. Навіть тепер це більш-менш те саме. Нещодавно я накрутив кінофільм із Світланою Сталіною [Алілуєвою], і знову склалося враження, що я занадто нетолерантний до режиму.

Повернувшись із Москви, я не міг не відчувати презирства до всіх попутників, які, подібно до Веббів, прославляли Радянський Союз як «нову цивілізацію». Я зігнав свою злість у статті, написаній для «Інґліш ревю» під заголовком «Дорогі друзі Радянського Союзу». Я вважаю однією з найбільших загадок нашого часу той факт, що люди, які проводять своє життя, обстоюючи свободу вислову та класову справедливість, можуть настільки захоплюватися такою явно брутальною і духово обмеженою тиранією. Як, до речі, можна зрозуміти осіб на кшталт Філбі та Бланта, які знайшли свій ідеал людства там, де він був абсолютно протилежний тому, в який вони вірили?

П.: І останнє запитання. Як Ви розглядаєте голод в Україні з перспективи п’ятдесятьох років?

В.: Без сумніву це був один із найбільших злочинів наших часів, не менший, ніж єврейська катастрофа чи вірменська масакра. Але мене завжди вражає, як люди, говорячи про великі страхіття нашого століття – Аушвіц, Гірошіму та інші, ніколи не згадують голод в Україні. Якось після всіх тих років ще не усвідомлено того факту, що Сталін у 1930-х роках убив набагато більше людей, ніж Гітлер винищив євреїв.

Інтерв’ю провів Богдан Нагайло 1 березня 1983 р. у Робертсбріджі (Англія)

Першоджерело

Джерело: https://85holodomor.in.ua

Голодомор, Друга світова, УПА, Кенгір, місяці в камері смертника, двічі вирок на розстріл, а згодом Майдан – це унікальна історія вояка УПА з Центральної України Володимира Караташа, якою поділився син упівця Михайло.

Володимир Караташ

Володимир Караташ – вояк УПА, політичний в’язень, учасник Кенгірського повстання і письменник – народився 2 березня 1926 року у селі Розділ, Голованівського району, що на Кіровоградщині.

Голодомор

1928 рік, Михайлові – 2 роки, поряд батько Михайло і мати Ольга. Світлина з особистого архіву Михайла Караташа

Дитиною Володимир Караташ пережив Голодомор. Як пригадує із батькових розповідей його син Михайло: “Родина не була багатою, але працьовитою. Мали щось у хаті і біля хати”.

Коли настав Голодомор рятувати сім’ю заходилася мати Ольга. Жінка постійно переховувала їжу з місця на місце, аби активісти не знайшли і не відібрали, а коли вже не було нічого, то варила юшку з лободи: “Завдяки матері із сім’ї не вмер ніхто, але сусіди довкола вмирали нещадно. Розказували, що в селі голод був сильний, люди боялися виходити з хат, бо чули, що можуть викрасти серед білого дня людоїди. Страшно було”

“У 33-му ходили оті бригади з щупами. То зайшли вони в одну хату, а там діти якраз обняли мисочку з якоюсь бовтанкою і хотіли поїсти, то ті взяли ту миску і викинули додолу, а все що “нащупали” в хаті забрали” – розповідає Михайло Володимирович.

1938 рік, на світлині: бабця Дарка, мати Ольга, племінниця, батько Михайло. Позаду – Володимир. Особистий архів Михайла Караташа

А про батька Михайло ділиться таким спогадом: «Як після голоду пішов батько в школу, і його приймали в піонери, в перший день, як пов’язали отой платок червоний на шию, то в той перший день батько зробив шкоду – прострелив із рогатки портрет Лєніна на стіні. За те чуть всю сім’ю не вислали, але якось обійшлось». Цей випадок, здається, і визначив подальшу долю хлопця, як влучного стрільця… За кілька років Володимир Караташ опиниться в УПА.

«Готовий проміняти все на Україну»

“Те, що бачив батько в дитинстві не могло не відбитися на його долі. Він бачив Голодомор, як люди вмирали, як забирали їжу. Це ж не так, як зараз, коли багато інформації – бери і читай, тоді він сам дойшов до того, що ця влада – зло… Тоді вже, коли почалася война, то на Кіровоградщину прийшов з пропагандою загін УПА. “Сотня “Сталевого”* називалася, туди батько і пішов. У нього були думки перейти на захід, а тоді він подумав: А хто ж тут буде?” і не пішов”.

Володимир Караташ. Особистий архів сина

В одному інтерв’ю Володимир Караташ пригадає: “Нас добре навчили, що Радянський Союз – сильна держава, і 18 мільйонів нашого війська легко розіб’є “врага” на його території. А вже через вісім днів після початку війни німці були в нашому селі. Пам’ятаю, якось у неділю ми зібралися в церкві, а заїжджий німецький комендант став вимагати, щоб усі йшли на поле працювати. Тоді вперше у нас із братом з’явилася думка про те, що з цим треба боротися. Якось випадково ми натрапили на якогось оунівця, з рук якого отримали першу листівку, прочитавши яку, окреслили для себе конкретні орієнтири: там були заклики до боротьби за Україну. Це була весна 1942 року. До того часу нас навчили, що нашими героями є Будьонний і Чапаєв, а тут у нас відкрилися очі на те, що ми — українці. Тієї весни ми утворили в селі свою організацію ОУН із п’яти чоловік. Коли через наше село відступала Червона армія, в одного червоноармійця я побачив на возі автомат ППД. Серце затріпотіло… Із цим автоматом, а ще з 12-ма топографічними картами, які теж «позичив» у червоноармійців, й прийшов у сотню Сталевого. Я вже був “напакований” українською ідеєю, був готовий проміняти все на Україну”.

Табори

У 1949 році Володимир Караташ опиняється у Воркуті у таборі суворого режиму “Речлаг”. Там працював на шахті №7. Створив підпільну групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. На меті мав – влаштувати повстання і спробу втечі. Судив Володимира Караташа військовий трибунал Біломорського військового округу. За «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі, засуджений до розстрілу. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Щоб з’їхати з ґлузду, – говорив, що ходив по камері й декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.

Російські кати 8 разів імітували розстріл. І кожного разу, коли за ним приходили до камери, він гордо піднімав голову і казав: “Я готовий”.

Після смерті Сталіна розстрільний вирок замінили на 25 років тюрми і концтаборів. Етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір. Там у травні – червні 1954 р. брав активну участь у Кенгірському повстанні, про яке залишив спогади “На барикадах Кенгіра”.

До слова, з дружиною – Ганною Лук’янівною – познайомилися саме в Кенгірі під час повстання, коли об’єдналися жіночий і чоловічий табори. Майбутню дружину, а тоді незнайомку, він в останню мить встиг витягнути з-під танку.

На волі народили сина Михайла і дочку Оксану.

Ганна і Володимир

Сини Володимир і В’ячеслав із матір’ю Ольгою. Саме вона врятувала Володимира від голоду. В’ячеслав народився через кілька років після Голодомору. Світлина з особистого архіву Михайла Караташа

Володимир Караташ написав три книжки споминів: «Прометеї Заполяр’я», «Обережно: гранати» та «На барикадах Кенгіра», викладав англійську мову школярам.

На презентації власної книжки “На барикадах Кенгіру”, осінь 2017-го

В останні роки життя читав лекції студентам та брав активну участь у суспільно-політичному житті країни.

Незламний

У січні 2014-го сам приїхав на Майдан. 88-ми річний чоловік не витримав дивитися на те, що тоді відбувалося, по телевізору, а хотів самостійно побувати на Грушевського, допомогти морально і пожертвувати гроші для протестувальників.

Січень 2014-го. Світлина: Романа Коваля

Січень 2014-го. Світлина: Романа Коваля

Січень 2014-го. Світлина: Романа Коваля

У 2016 році на запитання журналістки про російсько-українську війну Володимир Михайлович скаже: «Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії – піднімав їхній бойовий дух…».

Помер видатний українець 5 листопада 2017 року.

Володимир Караташ (ліворуч) з побратимом. Орієнтовно 2015 рік. Із особистого архіву Михайла Караташа

Син Михайло завершує розповідь про батька словами: «Тато вижив під час Голодомору тільки тому, що йому допоміг Бог. Він дав йому сили і сміливість боротися далі за рідну Україну, яку батько так любив і ні на що не проміняв».

Володимир Караташ вдома

 

2015 рік, Володимир Караташ та молоде покоління. Позаду Мирослав Мисла – молодший лейтенант, командир взводу окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї ОМБр. Загинув 2 жовтня 2016 року поблизу села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області від множинних вогнепальних поранень під час мінометного обстрілу.

При підготовці матеріалу були використані спогади Михайла Караташа (сина), записані Аліною Карбан, Український інститут національної пам’яті, матеріали Олександра Пагірі, Інни Тільньової, Світлани Орел, Світлани Ковтюх, Романа Коваля.

Фото з особистих архівів Михайла Караташа і Романа Коваля.

Про “Сталевого”. Довідка історика Олександра Пагірі:

* На зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку».

Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії.

Це четверта розповідь, опублікована у межах Всеукраїнської акції “Пам’ять роду”.

Джерело: https://85holodomor.in.ua

Розповідає журналіст із Києва Ігор Михайленко

На рідкісній світлині, зробленій рівно 90 років тому (на звороті – дата 24 вересня 1928 року) у першому ряду сидять моя прабабуся Зіновія, бабуся Христина з півторарічним моїм майбутнім батьком на руках і кращий гармоніст села, і, певне, один із найкращих пічників Київщини мій дід, Михайленко Терентій.

Прабабуся моя була направду легендарною жінкою. Подумати тільки – народилася за 3 роки до скасування кріпосного права, у роки правління Олександра ІІ.

І всі перипетії нашого народу: революція, громадянська війна, знищення українського села – розкуркулення, голод, війна, післявоєнне лихоліття – все це до краплинки позначилося на її долі.

Я вже не знаю, як саме позначилося. Але я знаю, що вона з гідністю справжньої української Жінки сприймала усі удари долі і ніколи і нікому не корилася.
Пам’ятаю, як покійна бабуся, її невістка, розповідала, що прабабуся Зіна категорично не сприймала Радянський Союз і не криючись (у ті часи!) казала: «Ну що то за назва у країни негідна – Есерасера!» Вона так і не вступила до колгоспу і не дозволила своєму сину – моєму діду туди вступати. Дід був змушений у 1930 році, у безвихідній ситуації, коли вже був у списках на виселення до Сибіру, податися працювати на залізницю і так врятувався від смерті і, фактично, врятував свою сім’ю…

У прабабусі Зіновії був надзвичайно сильний характер і воля. Пройдуть роки, коли я стану студентом Київського університету, я прочитаю історію мого улюбленого колумбійського письменника Маркеса про Mama Grande і я, не знаючи свою прабабусю вживу, впізнаю її риси, її характер, її велич у тій далекій латиноамериканській Мамі.

Не менше випробувань випало і на долю бабусі Христини, яка на фото. Все життя вона прожила в селі Оцитель (нині Соснівка Іванківського району Київської області), що за 60 км на північ від Києва. Переживши Голодомор, вона намагалася робити все, щоб її діти не були голодними, намагаючись нагодувати побільше. Звідти у мого тата зайва вага, яка частково передалася й мені. Власне, це проблема усього того покоління: діти тих, хто пережив голод, були або надто худими, або мали зайву вагу через переїдання.

У самої бабусі Христини життя було непростим. Наприкінці травня 1941-го з нею стався нещасний випадок. Бабуся сильно забила праву ногу. Гематома, що виникла невдовзі, стала настільки великою і набула загрозливого вигляду, що лікарі дійшли хибного висновку про те, що у бабусі розвилась гангрена і її треба терміново оперувати.

22 червня 1941-го її почали оперувати у лікарні Південно-Західної залізниці, коли німецька авіація розпочала свій перший авіаналіт на Київ. Бабусі повністю ампутували праву ногу. Їй було лише 35 років. Зараз важко собі уявити, як молодій жінці з двома дітьми на руках (14 і 5 років) доводилося наново вчитися рухатися, жити і працювати у роки воєнного лихоліття, лікувати страшну рану в умовах тотальної відсутності ліків.

Вона ніколи не розповідала про ті страшні воєнні і подальші надзвичайно важкі повоєнні роки. Знаю тільки, що була надзвичайно талановитою майстринею, обшивала жіноцтво усього села і з цього годувала дітей. А ще тримала город, корову і свиней.

Мені соромно зараз, що я навіть не замислювався у дитячі роки, проведені у селі, як то, без ноги, пересуваючись за допомогою ослінчика, тримати хату в ідеальній чистоті, доглядати за худобою та навіть працювати у городі.

З тим же ослінчиком вона добиралася до городу, а там, закутавши ніс та рота хусткою, у напівлежачому стані сапала городину… Безперечно, ми з моїм двоюрідним братом також не цуралися ніякої роботи і допомагали бабусі в усьому. Але бабуся ніколи не давала приводу навіть замислюватися над її інвалідністю чи якоюсь несправністю. 45 довгих років, з того страшного для неї червня 41-го яких їй відміряв Господь вона жила і працювала, не покладаючи рук.

Саме завдяки таким нашим пра-Мамам примножився і зберігся рід український. Прабабуся Зіна народила 13 дітей, овдовіла, вдруге вийшла заміж, зберегла своє численне потомство під час Голодомору (а село було занесене на «чорну дошку»), потім зберегла свою родину в часи Другого Голодомору 1946 року і померла 1949-го…

Царство Небесне вам, Берегині нашого роду! Так бачу вас у Божому раю, бо саме для таких і такими, як ви, він і створений і плеканий – любов’ю, численними талантами, невтомною працею на землі і у вічності.

А на цьому фото (орієнтовно – весна 1931 року, за рік до Великого Голоду) бабуся Христина – в центрі. На руках – піврічна сестра мого батька Марія, тато – збоку стоїть.

“На цій світлині батько моєї мами, мій дідусь Василь Пилипенко 1924 року народження (хлопчик зліва). Поряд з ним – його батьки Дорофей та Ольга, брат Михайло і сестра Ніна, а також донька матері від першого шлюбу Нюра.

За нашими підрахунками цю світлину було зроблено на початку 1932 року – просто напередодні Голодомору. Проживали вони тоді на Херсонщині, (ймовірно, у селі Весела Долина Ново-Троїцького або Іванівського району).

Родина Пилипенків змогла вижити у роки Голодомору. Батьки – мої прадід і прабабуся – вирощували буряки і якимось чином змогли їх зберегти. Власне кажучи, тільки на цих буряках вони і жили в роки Великого Голоду.

Дідусь розповідав, що багато дітей з навколишніх будинків померло за час Голодомору. Це були його друзі – хлопці й дівчата, з якими він зростав. Він пригадував страшні картини, як їх виносили з помешкань, розпухлих від голоду.

Навколо запанував страх. Затихли старовинні українські пісні, які так любили співати батьки мого дідуся. Щодня через село проходили люди, що просили їжу.

Батьки працювали й, залишаючи малих вдома, суворо наказували не відкривати нікому двері, бо дітей могли з’їсти – такі випадки були не поодинокими.

“Так сидимо вдома, дивимося у вікно, раптом, з простягнутою рукою, хитаючись йде чоловік. Йде просто на хату. Потім зупиняється і падає мертвим,” – розповідав дідусь. Так, у селі чи не щодня знаходили мертвих людей просто на вулиці – місцевих або ж тих, хто приходив просити милостиню з інших сіл.

Хоч родина на фото і пережила Голодомор, до та після нього в сім’ї народжувились інші діти, які були занадто слабкими, аби вижити. З дідусевих розповідей мені завжди було зрозуміло, що життя не було ласкавим до українських селян в попередні роки і після Великого Голоду: вони багато працювали, часто хворіли, медицини не існувало як такої.

Малою я називала старшого брата, названого на честь дідуся, “Тятя”. І дідусь згадував: “У мене теж була маленька сестричка. Я любив її, весь час бавив, і вона за мною хвостиком ходила. Сестричка теж називала мене Тятя. Але вона померла… зовсім маленькою”.

Важко і боляче уявляти, у якій страшній атмосфері доводилося зростати дітям, які весь час змушені були спостерігати за смертями своїх братів, сестер, друзів. Харчуватись самими лише буряками в роки Голодомору. І, будемо відверті, це ті, кому ще “пощастило”.

Власне, Голодомором біди не скінчились. Згодом почалася війна, німці окупували Херсонщину і дідуся в 1941-му році у віці 17 років з декількома сусідськими хлопцями вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там йому знову довелося терпіти голод, холод, рабську працю, самотність, тугу за рідним домом і суцільну невідомість. Наприкінці війни його звільнили американці.

Все життя він змушений був, якщо не приховувати цю сторінку своєї біографії, то, як мінімум уникати цієї теми, адже остарбайтери за союзу вважалися політично ненадійними елементами, потенційними “ворогами народу”.

Це вже, звичайно, зовсім інша історія, яких у моїй сім’ї безліч (і про Голодомори, і про розкуркулення, і про Другу світову, і про операцію “Вісла”). Але я часто думаю: те, що ми є на світі – справжнє диво. Адже стільки людей мали вижити в надзвичайно важких, просто неймовірних умовах, пережити Голодомори, розкуркулення, війни для того, щоб зрештою з’явились ми.

І так, якщо я беру шматочок хліба, я обов’язково його доїдаю. Пам’ять – велика сила. Генетична – й поготів”.

Ці історію та світлину Українському інституту національної пам’яті передала Галина Кавун – художниця, фотограф, письменниця. Народилася і виросла на Херсонщині, нині живе у Львові. Галина досліджує визвольний рух на Півдні України, а також тамтешнє народне мистецтво. У листі до Інституту вона пише: “Моя родина пережила Голодомори, розкуркулення і війни, про що я маю безліч переказів і спогадів від рідних. А, коли  вийшла заміж, до цих переказів додалися історії рідних мого чоловіка: учасників операції “Вісла”, Другого Українського фронту (прадід чоловіка загинув при визволенні Будапешта), простих людей, яких переслідували режими в Польщі та СРСР…”

Це п’ята розповідь, опублікована у межах Всеукраїнської акції “Пам’ять роду”:

Джерело:https://85holodomor.in.ua

До 5 річниці Революції Гідності та в рамках інформаційної кампанії до 85-тих роковин Голодомору публікуємо історію родини Людмили Юрченко.

Людмила та її чоловік Олег свого часу були учасниками Майдану. Під час протестів Олег Юрченко перебував у 4 козацькій сотні, а 18 лютого 2014 року був поранений.

 

Розповідає Людмила: «Я цю історію почула ще в юнацькому віці, як тільки стало нестрашно про це розповідати. Але тоді ще я не змогла скласти усі факти докупи і усвідомити та оцінити цей вчинок моєї прабабусі Параски. Але тепер я знаю, що вона була дуже доброю та чуйною людиною із великим серцем.

Для мене історія почалася із того, що мою бабу Тетяну чужа баба постійно називала «сестричкою». «Яка ж вона Вам сестра?» – не розуміла я. І ось тоді, вночі, коли «стіни поснули», бабуся розповіла страшну історію про Голодомор.

Жила моя родина у селі Тростинка, Васильківського району, Київської області. Не знаю точно в датах, але орієнтовно в 1930 році взимку мого прадіда Павла було заарештовано, визнано «ворогом народу», розкуркулено і разом з родиною засуджено на заслання в Сибір. На той час в родині було троє дітей, наймолодшій (моїй бабусі) був лише рік. А ще була старенька мати прабабусі, баба Домаха, яка була паралізована і не ходила ногами. Усіх їх вигнали з хати в чому були вдягнені, бабу Домаху винесли на рядні і повантажили на воза, повезли у Васильків, в комісаріат для етапування на Сибір. Подивився там комісар на цю компанію і сказав, що ще малі для заслання, та і хворі їм не треба, тож забрав лише прадіда. А решті сказав повертатися. Зима, троє діток і паралізована баба. Легко сказати! Проте якось таки вони повернулись. Але ж у хату не пускають, хата заарештована, розкуркулена.

Пустили до себе сусіди-родичі на перший час. А вже пізніше, дали їм півхати одної сім᾽ї, яка чи то померла, чи то була знищена новою «властю». В другій половині хати жив страшний дядько. Коли почався голод, то баба Параска боялася випустити дітей із хати самих, боялася їх лишити дома, щоб той дядько не вкрав. Але ж треба було ходити на роботу. Влаштувалася наймичкою в надісланого з міста комуніста агітатора-парторга, якого поселили з родиною у їхній рідній хаті. Тобто тепер ходила у свою хату на роботу, забирала лушпиння із картоплі, буряків, якісь недоїдки – так і виживали. Аж тут вона дізналася, що у хаті неподалік померли батьки і лишився один хлопчик Іван. Він був спухлий з голоду і вже ледь ходив. Хата була пусткою, бо з неї винесли все, що могли винести. Холодний вітер та малий спухлий хлопчик з тоненькими ручками і ніжками – все, що там ворушилося. Тож баба Параска зібрала свої пожитки, дітей і перебралася у хату до Івана. Потроху вона його відгодувала і виходила. Так він і ріс далі з ними, бабу Параску називав «мамою», а мою бабу Тетяну він, а пізніше і його дружина (ота чужа баба) називали «сестричкою». Зараз це звучить так банально: відгодувала. Але коли харчів в обмаль, коли діти постійно просять їсти, коли одягнути нічого, не додавати своїм і ділити їжу на ще одного – оце вчинок, який свідчить про велике серце…

Подальша історія нашої родини набуває справжньої гостросюжетності, адже невдовзі однієї ночі у вікно постукали… То був прадід Павло, який дивом врятувався, дорогою на Сибір. Пробирався багато кілометрів пішки до Києва, там влаштувався на роботу на будівництво залізничного вокзалу – він був майстром на всі руки. Десь дістав собі підроблені документи, жив у Фролівському монастирі, збирав сухарики і намагався дізнатися хоч якусь інформацію з Тростинки про свою сім᾽ю. І однієї ночі він таки дістався до них. Приніс гостинців: сухарів та шматочків цукру – це був справжній скарб! Проте, коли він прийшов утретє, хтось його вистежив, вчинили облаву, але дід знову вислизнув від ворогів. А родина відтоді не мала спокою. І врятувало їх лише те, що невдовзі почалася війна. Оголосили мобілізацію та амністію для «злочинців», які добровільно підуть на фронт. От і дід Павло записався. Його амністували, родина повернулася у свою хату, проте там зробили ще й польову пошту і вони всі працювали на тій пошті і жили теж. Але це вже була зовсім інша історія…»

На фото сидять Павло Михайлюк, Параска Михайлюк, за їхніми спинами стоїть дідова сестра Хвидора.

На руках у Параски – Іван Михайлюк, стоїть Мусій Михайлюк. Моя баба Тетяна тоді ще не народилася.

Джерело: https://85holodomor.in.ua

Коли у селі Дударків, Бориспільського району Київської області почався голод, Василь Івчук, директор Дударківської школи, вчитель історії негайно організував у школі харчування для дітей усіх класів.

Щоб забезпечити додаткове харчування Василь Якович школи домовився із керівництвом сусіднього м’ясокомбінату, щоб учні після уроків виходили на прополювання грядок.

Платою за виконану роботу став черпак юшки. У такий спосіб директор школи врятував протягом 1933 року усіх дітей шкільного віку села Дударкова від голодної смерті.

“Розплата” за героїчний вчинок не забарилася. У 1938 році Василя Івчука заарештували та звинуватили у членстві в польській диверсійній шпигунській контрреволюційно-повстанської організації. 28 вересня цього ж року “трійкою” при Київському обласному управлінні НКВД йому оголосили – розстріл.

Василь Якович посмертно реабілітований у 1958 році.

21 листопада 2007 року Указом Президента України за героїзм і самовідданість, виявлені під час порятунку життя  школярів у 1932-1933 роках, Василю Яковичу Івчуку посмертно присвоєно звання Герой України.

Більше історій про доброчинців, які рятували людей у часи Голодомору, можете знайти у книжці “Людяність у нелюдяний час” – упорядництва Володимира Тиліщака та Вікторії Яременко за посиланням: https://bit.ly/2wmPjxV

Нагадаємо, що Український інститут національної пам’яті відновив пошуки та закликає усіх, кому відома інформація про доброчинців у роки Голодомору, надсилати матеріали на електронну (uinp@memory.gov.ua) та поштову (01021, м. Київ, вул. Липська, 16) адресу Інституту з темою “Людяність у нелюдяний час”.

 

Автор: Ярослав Файзулін, історик, начальник Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті

Село, занесене на «чорну дошку», було приречене на голодну смерть. Усі продукти та промислові товари звідти вивозили, а населення ізолювали від зовнішнього світу.

 “На привокзальной площади собрали народ. Пришел поезд, выкатили из него пулеметы, солдаты начали выходить, наконец показался и огромный Каганович, – згадував приїзд у перших числах листопада 1932 року більшовицького діяча до станиці Полтавської на Кубані селекціонер Павло Лук’яненко. – “Казаки, – орал он, этот очередной выдвиженец, – сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!”. Толпа угрюмо молчала. И тогда кто-то из седобородых казаков крикнул Кагановичу: “А ты не пугай. Мы уже бачылы такых, як ты!”. Тот запнулся на полуслове, опешил, но спохватился и продолжил: “Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!”. Лазарь Моисеевич поднялся в вагон, народ начал потихоньку расходиться. На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны”.

Лазар Каганович

2 листопада 1932-го на засіданні бюро місцевого крайкому ВКП(б) Лазар Каганович запропонував запровадити “чорну дошку” й заносити на неї села, що не виконували накинутих згори планів хлібозаготівель. Серед перших жертв і була “контрреволюційна” станиця Полтавська. Під час перепису 1926 року 10 985 із 14 306 її жителів визнали себе українцями, тут діяв український педагогічний технікум.

Що було після візиту Кагановича, згадував уродженець Полтавської Іван Борох: “Станица была занесена на “черную доску”, был введен комендантский час… Полтавскую разбили на тринадцать кварталов, в каждом квартале создали комитет содействия (комсод), которому был спущен план по выселению семей”. До 19 грудня 1932-го з Полтавської до Казахстану вивезли 2 158 родин – 9 187 осіб. На все готове: будинки, господарські споруди, худобу і реманент завезли звільнених у запас червоноармійців та ветеранів органів безпеки, а також переселенців-колгоспників із Росії й Білорусі. Станицю Полтавську перейменували на Красноармійську.

З дозріванням врожаю 1932 року в українських селах стих голод, що тривав із зими – через завищені норми хлібозаготівель попереднього року. Та за планами Йосипа Сталіна й цей врожай, як і два попередні, мав піти для потреб індустріалізації. Для України у Кремлі визначили новий, абсолютно непідйомний, план хлібозаготівель – 356 млн пудів зерна. Його 9 липня 1932-го затвердила III Всеукраїнська партійна конференція, що проходила під наглядом Лазаря Кагановича та В’ячеслава Молотова, найближчих соратників Сталіна. Усі сили партійного апарату республіки – від верхівки до низових осередків – були кинуті на виконання хлібозаготівельних планів. Запорукою успіху мало бути вжиття найсуворіших заходів – “драконівських”, за висловом Йосипа Сталіна.

Багато райкомів партії, попри репресії, відмовилися приймати до виконання затверджені плани хлібозаготівель. Органи ГПУ фіксували сотні випадків невдоволення центральною владою серед партійців районного й сільського рівня. “В колгоспі люди працювати не бажають, люди, діти, старики голодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу заклинають, ніхто їй нічого не віре”, – писав в приймальню голови ВУЦВК Григорія Петровського 8 серпня 1932-го голова колгоспу із Лебединського р-ну на Харківщині. – Земля очутилась в бур’янах, цукровий буряк неполений. Хлібні аванси видають по 400 г на день – здебільшого фуражних культур, надії нема на додержання, тому що плани у цьому році дані більші, або менші дуже незначно, а врожай через загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що плани більші, ніж валовий врожай?”. Завідувач земельного відділу Акімовського р-ну Дніпропетровської обл. Селін стверджував: “Хлебозаготовительный план нереален. Этим планом мы ставим под угрозу существование колхозов, особенно имея опыт прошедшей весны”.

Сталін вважав, що причина невиконання хлібозаготівельних планів – у масовому саботажі на місцях, слабкій роботі партійних органів. 22 жовтня 1932-го політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило відрядити до Української СРР на дві декади комісію на чолі з В’ячеславом Молотовим, а до Північнокавказького краю, до якого входила Кубань, – очолювану Лазарем Кагановичем. Вони мали право вдаватися до крайніх репресій, щоб зламати “куркульський саботаж”. Тоді-то в Кагановича й виринула ідея заносити села та колгоспи, що не виконують плану здачі хліба, на “чорні дошки”. Їх розміщували в республіканській та місцевій пресі. Перелічені там села опинялися у стані блокади.

“Чрезвычайные меры, принятые Москвой к Кубани, должны стать предупреждением для украинских партийцев”, – погрожував уже за тиждень, 9 листопада 1932-го, секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор у директиві секретарям облвиконкомів: ті мали негайно посилити хлібозаготівлі у своїх областях. 18 листопада “чорні дошки” з’явилися і в Україні. Того дня політбюро ЦК КП(б)У ухвалило “запровадити занесення на чорну дошку колгоспів, що особливо злісно саботують здачу хліба за державним планом”. А вже 6 грудня вийшла постанова про занесення на “чорну дошку” перших шістьох українських сіл. Два у Дніпропетровській обл. – Вербка Павлоградського та Гаврилівка Межівського р-нів. Два у Полтавській – Лютенька Гадяцького та Кам’яні Потоки Кременчуцького р-нів. І два в Одеській – Свято-Троїцьке Троїцького та Піски Баштанського району.

У тій же постанові зазначено, що мета запровадження “чорних дощок” – “зламати саботаж хлібозаготівель, організований куркульськими та контрреволюційними елементами, знищити спротив частини сільських комуністів, які стали фактичними провідниками саботажу, й ліквідувати несумісну зі званням члена партії пасивність і примирливість до саботажників, забезпечити швидке зростання темпів, повне й безумовне виконання плану хлібозаготівель”.

Занесення села на “чорну дошку” перетворювало його на резервацію, тамтешні жителі були приречені на голодну смерть. Усі продукти й промислові товари звідти вивозили, а населення ізолювали від зовнішнього світу. У постанові Одеського облвиконкому від 8 грудня 1932-го, якою оголошувався “економічний бойкот” селам Свято-Троїцьке та Піски, перелік репресій до них зайняв кілька сторінок. Із цих сіл вивезли весь крам, зокрема, сіль, сірники і гас. В обох селах цілком заборонили торгівлю, а по всіх сусідніх селах оголосили, щоб жителям Свято-Троїцького та Пісок ніхто нічого не продавав ні на базарах, ні у крамницях. Спеціально організовані бригади-караули з міліціонерів, колгоспних активістів і колишніх червоних партизанів мали регулювати рух зі Свято-Троїцького та Пісок, щоб не допустити будь-якого ввезення й вивезення краму та харчів. Повністю припинили помол і видачу посвідчень на право помолу.

Села оштрафували в розмірі 15-місячного плану м’ясозаготівель. Стягувати штраф “натурою” прибули відряджені буксирні бригади. Вони мали також “негайно провести перевірку та очистку колгоспів і осіб державного і кооперативного апарату цих сіл від антирадянських елементів”. І вже 19 січня 1933-го газета “Під прапором Леніна” писала: “Постановою облвиконкому 30 куркульських господарств – головних організаторів – виселено за межі України, але в Пісках ще багато залишилось куркулів та їхніх натхненників, які продовжують чинити шалений опір хлібозаготівлям”.

Буксирні бригади – їх у народі називали “червона мітла” – під час рейдів по господарствах відбирали в селян не лише зерно, овочі й посівне насіння, але й усе що було з харчів – навіть варені страви. У селі Піски результат занесення на “чорну дошку” був такий: із майже 2 тис. жителів від голоду померли 1 478.

“В селе Троицком, несмотря на имеющийся сдвиг выполнения плана хлебозаготовки, все же необходимо отметить, что поступление хлеба идет весьма медленно, – визнавав недовіз зерна після занесення цього села на “чорну дошку” начальник міліції Одеської області. – Имеющаяся в Троицком круговая порука чувствуется настолько сильно, что сломить ее пока не удалось. Враждебность к проводимым мероприятиям чувствуется всюду. Настроение села подавленное”.

Далі головний міліціонер Одещини звітував про здобутки його підлеглих. Зокрема, виявили “сокрытие хлеба колхозником колхоза им. Котовского Белоусовым Семеном в количестве 15 пудов в земле под уборной. Сверху над этой ямой в течении 2-х месяцев выбрасывались человеческие испражнения. Белоусов задержан, предается суду.

18/XII-с.г. в колхозе им. Петровского по полученным сведениям о спрятанном хлебе убежавшего счетовода того же колхоза, в доме, где находилась его жена. Бригадой был проведен обыск, каковой не дал положительных результатов. После того бригадиры вывели во двор жену счетовода, дали ей лопату и приказали ей рыть яму в первом попавшемся месте. Таким образом, они заставили ее вырыть несколько ям и добились того, что она, обессиленная, указала им действительные места – ямы, в которых было спрятано 30 пудов чистосортной пшеницы.

19/XII-с.г. было проведено выселение 12-ти хозяйств на территории Октябрьского района, каковое произошло без эксцессов. Враждебных и открытых антисоветских выступлений не имелось”.

На “чорну дошку” заносили не лише села, що не виконали плану хлібозаготівель, але й ті, які вважалися політично ненадійними. Так, Мазурівка Хмельницького району опинилося на “чорній дошці” лише за те, що тут народився “петлюрівський отаман Хмара”, Карпівці Чуднівського району – як “відоме на Волині петлюрівське село в минулому”, Турбів Липовецького району – за “велику засміченість петлюрівським елементом, участь весною в Плисківській справі”. Колгосп села Городище на Луганщині потрапив на “чорну дошку” тому, що це було найбільше село в районі, із значною “прослойкой кулачества”, а всі заходи й політичні кампанії відбувалися в ньому “с большим трудом и при активном сопротивлении большей части населения”.

“Петлюрівська” Лютенька Гадяцького р-ну Полтавської обл. – була серед перших сіл, занесених на “чорну дошку” – 6 грудня 1932 року. Звідти походив повстанський отаман Леонтій Христовий, а тамтешні селяни на початку 1920-х брали участь в антибільшовицькому русі. 7 серпня 1920-го загін Христового із близько 1,5 тис. осіб на кілька днів захопив повітове місто Гадяч. У Лютеньку вступили червоноармійські частини й розпочали розправу: підпалювали хати, на місці розстрілювали не тільки чоловіків, але й жінок і старих. Володимир Ленін вимагав спалити Лютеньку дотла, виселити рештки населення у східні райони країни, а територію переорати й засіяти. Налякані такою звісткою лютенці відправили до Харкова до Григорія Петровського делегацію й випросили помилування. Коли 1930-го в селі розпочалася насильна колективізація, один із уповноважених з району погрожував селянам на зборах:

– Перед вами три дороги – одна до колгоспу, друга – за межі села, третя – на Соловки.

Після занесення 6 грудня 1932-го села на “чорну дошку” в Лютеньку прибуло 300 чоловік “буксирів”. Село розділили на сотні й до кожної приділили буксирну бригаду. Заарештували всіх керівників. Декількох із них засудили до розстрілу, який згодом замінили 10-річним ув’язненням. “В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали”, – свідчив 1986-го виходець із Лютеньки Федір Коваленко для Комісії з вивчення українського голоду 1932-1933 років, що працювала при Конгресі США.

“Нашу Лютеньку занесли на республіканську “чорну дошку”, – згадував Михайло Савченко із цього села. Його спогади надруковані у збірнику”33-й. Голод”, що вийшов 1991 року. – У селі закрили магазини кооперації, обидві школи – середню й восьмирічну, млин, олійницю. Заарештували правління колгоспу (хто не встиг зникнути.) З району приїхали бригади, в них були люди з Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали “буксирами”. Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно одержаний ними хліб (200 г на трудодень). Обклали високим податком кожну садибу і встановили строк. І от настав цей чорний день. Бригади “буксирів” пішли по дворах, шукали хліб у хаті, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях – чи нема де закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не помагали ні умовляння, ні плачі”.

30 родин одноосібників, що не вступали у колгосп, за невиконання хлібозаготівель вислали в Кизил-Ординську область у Казахстані. У колгоспників забрали весь хліб – під приводом, що його отримали незаконно. “Буксири” робили обшуки, били жорна та ступи в садибах селян, які вже голодували. Краєзнавець із Лютеньки Іван Чайка описує, що заходили до хати й питали:

– Хліб є? Нема? Так чого ти не вмер? Значить хліб є! – і знову шукали.

До кінця 1932-го на “чорних дошках” була вже половина районів Української СРР. Встановити точну кількість населених пунктів, колгоспів або районів нереально. Адже нині неможливо з’ясувати, скільки таких колгоспів було в кожному районі, сільраді, окремому селі. “Вся Україна фактично була занесена на “чорну дошку”, або принаймні переживала м’який її варіант – “товарну блокаду”, – пише український професор Георгій Папакін. – Повсюдне запровадження репресивного режиму “чорних дошок” в Україні 1932-1933 років було дієвим знаряддям центральної влади у боротьбі з українським селянством. Боротьба йшла не на життя, а на смерть, і занесення певного села, району на “чорну дошку” означало наближення такої смерті впритул”.

Передрук gazeta.ua

Джерело: https://85holodomor.in.ua

«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали… не дають пощади ні на хвилину життя». 

«Справи на Україні геть кепські… Якщо не візьмемося просто зараз за виправлення становища, Україну можемо втратити», — писав Сталін своєму найвірнішому поплічнику Лазарю Кагановичу в серпні 1932 року. Саме ця вказівка, ймовірно, відкрила шлях до організації злочину геноциду в Україні.

Україна завжди викликала особливе занепокоєння Кремля. Активна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство сприймалися Москвою як реальна загроза існуванню СРСР.

Досвід важкої боротьби із Українською Народною Республікою та повстанським рухом змусив режим для зміцнення свого становища піти на створення квазідержави УСРР зі столицею у Харкові й розпочати політику українізації.

Українізація, попри компартійні обмеження, вийшла за рамки застосування української мови й охопила інші ключові сфери суспільного життя.

«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль…»

В Україні 1920-х років мав місце культурний ренесанс європейського зразка, формувалися відмінні від російських культурні традиції, створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася концепція України як автономного економічного організму (економіст Михайло Волобуєв).

Українським культурним феноменом 1920-х став розквіт національної літератури і мистецтва. Тож українська інтелігенція апріорі розглядалася владою як вороже налаштована. Проте особливо тривожили партійне керівництво антивладні настрої в українському селі, адже у 1920-х роках селянство становило 85% мешканців УСРР.

«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль…»— ще в 1920 році наголошував один із тодішніх більшовицьких лідерів Лев Троцький.

Унаслідок внутрішньопартійної боротьби до кінця 1920-х провідне місце в більшовицькій ієрархії посів Йосип Сталін, який зосередив у своїх руках абсолютну владу в СРСР. Зміцнення режиму створило можливості для відмови від поступок у національній, культурній, соціально-економічній сферах.

Комуністичний тоталітарний режим відмовляється від НЕПу й ліквідовує ринкові елементи. Розпочинає прискорену індустріалізацію заради створення потужної військової сили для примусового поширення комунізму в світі.

Радянський плакат 1920-х років, що агітує вступати в колгосп. Усі фотоматеріали цієї публікації – з виставки «Спротив геноциду», яка є спільним проектом Українського інституту національної пам’яті та Архіву СБУ

Щоб забезпечити ресурс для індустріалізації й модернізації армії, режим вдається до нещадної експлуатації підконтрольного населення, у першу чергу селянства. Посилюється диспропорція цін на сільськогосподарську і промислову продукцію (так звані «ножиці цін»), збільшується податковий тиск.

Наприкінці 1927 року XV з’їзд ВКП(б) прийняв рішення про курс на колективізацію сільського господарства. У січні 1928-го режим запроваджує насильницькі хлібозаготівлі.

Одночасно розпочинає «ліквідацію» найзаможніших господарств, які обізвали «куркульськими». Ліквідація заможного селянства із одночасним запроторенням решти до колгоспів мала на меті поставити українське село під цілковитий контроль влади.

У 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, за 11 місяців 1928-го – 351 , а в 1929-му – 1437

Дії режиму викликали бурхливе невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найгостріший спротив чинила Україна, яка мала досвід власної державності у 1917-1920 років. Зростання напруги в українському селі найкраще ілюструє збільшення кількості терористичних актів.

Якщо у 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, то за 11 місяців 1928-го – 351, а в 1929-му органами ГПУ було зафіксовано вже 1437 терактів.

У 1929 році Сталін розпочинає насильницьку кампанію суцільної колективізації. Початок колективізаційній істерії поклала його стаття «Рік великого перелому». У ній, видаючи бажане за дійсне, «вождь» стверджував, що почався масовий колгоспний рух.

Червона хлібна валка, Одеса, 1930 рік

Відразу після появи статті пленум ЦК ВКП(б) проголосив першочерговим завданням здійснення суцільної колективізації. За компартійними планами, впродовж 1930—1931 років абсолютна більшість господарів повинна була перетворитись на сільський пролетаріат — колгоспників.

У січні 1930 року ГПУ розробляє спеціальну операцію з депортації найзаможніших селян. Операція готувалась таємно і дуже ретельно. Очікуючи спротиву, ГПУ мобілізує резерви.

Зокрема, в Україні було додатково розміщено понад кілька тисяч бійців військ ОГПУ СРСР, у тому числі спеціально передислокованих із внутрішніх районів СРСР. Крім того, для проведення розкуркулення в УСРР було мобілізовано із запасу майже 24 тисячі осіб. Усім було видано зброя.

У кожному з районів, де планувалось проведення виселення, були створені спеціальні загони із комуністів і комсомольців, численністю по кілька десятків чоловік. Наприклад, в Брацлавському районі Вінниччини такий загін мав бути створений із 30 комсомольців райцентру.

В окружних центрах такі партійні загони налічували сотні штиків. Крім того, для кожної округи виділявся спеціальний мобільний резерв із числа перевірених курсантів полкових військових шкіл. А в прикордонних округах — зі складу маневрених груп прикордонних військ.

Таким чином, режим, як здавалося його функціонерам, був готовий придушити будь-який спротив у зародку.

Розвалена хата «куркуля», село Удачне на Донеччині, початок 1930-х років

Пропагандистська кампанія, що розпочалась у партійній пресі зі згадуваної статті Й. Сталіна, рішення вищих партійних органів, які “підхльостували” колективізацію, присутність збройної опори ГПУ — все це додавало “наснаги” і нахабства місцевим партійним функціонерам та їхнім поплічникам, так званому “сільському активу”.

Відкинувши останні маски добровільності, вони з початку 1930 року розпочинають штурмувати селянство, «заганяти» господарів у колгоспи. Аргумент «якщо не вступите в колгосп, опинитесь на Соловках», стає головним у розмовах озброєних представників влади із селянами.

Прямий тиск і залякування починають приносити результати. Відсотки колективізованих господарств стрімко зростають. Якщо станом на 1 жовтня 1929 року в УСРР було колективізовано 8,6 % селянських господарств, то на 1 лютого 1930 року вже 30,7%, а на 1 березня 1930 року — аж 62,8 %.

Таким же темпом зростає соціальна напруга у селі. Новоявлені колгоспники з ненавистю дивляться на сільський партійний і комсомольський актив та з сумом — на власне майно. Адже створення колгоспів передбачало й усуспільнення реманенту й худоби.

Тож із господарств селян, яких змусили написати заяви на вступ до колгоспу, туди ж забирали й інвентар, а також коней, худобу, а інколи й домашню птицю. Одночасно у селян починають збирати посівний матеріал та фураж для новостворюваних колгоспів.

Охоронець колгоспної контори, село Удачне на Донеччині 1930 рік

Цей збір повсюдно перетворюється у відвертий грабунок, коли у господи, не рідко й уночі, вривалися “бригади”, “комісії” чи просто групи комсомольців та владних активістів і конфісковували часто усе збіжжя, яке знаходили.

Проте останньою краплею, яка переповнила селянське терпіння стало закриття церков. У багатьох районах саме наруга над релігією, «відбирання бога», як останньої надії, спонукала селян до відкритого спротиву.

«В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети»

Грім ударив у середині лютого 1930 року фактично у протилежних кінцях України. З 12 лютого колективізація загальмувала в Мостківському районі тодішньої Старобільської округи. Спочатку у райцентрі, а за кілька днів — у низці сіл цього та сусідніх районів селяни запротестували проти створення колгоспів і розібрали посівний матеріал та реманент.

Тими самими днями в Плужному, райцентрі Шепетівської округи, громада почала боротьбу за повернення церкви. Плужанські події стали поштовхом до масштабних протестів і заворушень, що охопили фактично усю Шепетівську округу.

В останні дні лютого повстання поширилося на Бердичівську округу. Тоді ж заворушення розпочалися в Одеській, Сумській, Дніпропетровській та інших округах. Із 10 березня повстало Поділля — Тульчинська, Могилів-Подільська та Вінницька округи.

Порівняйте масштаби антирадянських акцій в Україні з іншими регіонами СРСР

“В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети, а в деяких місцях гармати. Убитих і розстріляних 100, поранених кілька сотень… У інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти”, — написав наприкінці березня 1930 року спеціально відряджений в Україну сталінський ревізор, нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР Григорій Орджонікідзе.

А один із партійних функціонерів, відряджених до Калинівського району Вінниччини, тоді ж у березні 1930-го жалівся: «Сидимо як на вулкані… Коли лягаєш спати, не знаєш чи прокинешся…» 

Загалом селянські заворушення, чи, як їх зневажливо називали комуністи, «волинки», у лютому-березні 1930 року охопили майже всю України. ГПУ у своїх звітах зафіксувало, що в Україні з 20 лютого до 20 квітня заворушеннями було охоплено 1895 сіл у 41 із 44 округ.

«Масові заворушення зазвичай розпочиналися з того, що натовпи жінок у 200-300 осіб, а іноді і значно більше, збиралися біля сільрад з вимогами виходів з колгоспів, видачі зерна і усуспільненого майна», — відзначав голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький у доповідній записці генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору, аналізуючи причини та хід селянських виступів у прикордонних округах України наприкінці березня 1930 року.

Проте у 1930 році мирні селянські виступи часто переростали у розправи над місцевими представниками влади та провладними активістами. Такою глибокою була ненависть до них.

«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали… не дають пощади ні на хвилину життя», — писав про події на Любарщині один із місцевих комсомольців у своєму листі до редакції газети «Радянське село» 7 березня 1930-го.

Телефонограма Дніпропетроського ГПУ про бої з повстанцями 6 квітня 1930 року

Наляканий масштабом «березневих волинок» режим йде на поступки і припиняє колективізацію.

Шляхом дозволу виходу із колгоспів та повернення майна селянам владі до кінця березня 1930 року вдалося заспокоїти розбурхане українське селянство. У наступні місяці більшість селян покидають колгоспи. До кінця літа колективізованими залишились менше третини селянських господарств УСРР.

Проте активний селянський спротив влада повністю зупинити не змогла. Наступних місяців у різних частинах України спалахують стихійні чи організовані виступи і повстання.

Найвідомішим із них є Павлоградське повстання, яке на початку квітня 1930 року охопило біля десятка сіл і хуторів на Дніпропетровщині. Одночасно спроба підняти повстання була здійснена у Драбівському районі Черкащини. Там селяни двох сіл розгромили залізничну станцію і районний суд.

Загалом впродовж 1930-го року в Україні ГПУ зафіксувала понад 4000 масових виступів. Кількість учасників цих виступів оцінюється у майже 1,2 млн. осіб.

У різних регіонах продовжували діяли партизанські загони. Про окремих їхніх лідерів в українських селах складали легенди. Одним із таких ватажків був Лука Клітка, що діяв на Роменщині. Він уславився неодноразовими втечами з-під варти. «Ми, діти, замість гратися у хованки, бавилися у «бандита Клітку», — згадував український письменник, уродженець Лохвиці Микола Петренко.

Упродовж 1930—1931 років органи ГПУ розкривають десятки підпільних селянських організацій та «угрупувань». Щоправда, досі остаточно не встановлено, які з них були реальними, а які «винайшли», сфабрикували самі чекісти. Проте одне залишається безсумнівним — українське селянство не змирилося із режимом.

Найзапекліше опиралася колективізації в СРСР саме Україна

З осені 1930-го режим повертається до політики колективізації. Шляхом податкового тиску, різноманітних штрафів для незгодних влада змусила селян вступити до колгоспів. Станом на жовтень 1931-го було усуспільнено 68% селянських господарств та 72% орної землі.

Оскільки масові виступи в 1930 році не принесли очікуваних результатів, 1931 року. вони траплялися значно рідше. Протягом року, за даними ОГПУ, було зафіксовано 319 масових протестів і — 1354 терористичні акти.

Продовжувався спротив окремих повстанських загонів і підпільних організацій, що діяли в багатьох регіонах України. У зведеннях каральних органів вони називались «куркульськими бандами». У 1931-му органи ГПУ УСРР зафіксували 28 політичних «банд» — повстанських загонів.

На початку травня 1931 року збройне повстання спалахнуло в Солобковецькому районі на Хмельниччині. Очолювали повстанців колишні офіцери армії УНР. Повстанці змушені були відступити. Через Смотрицький та Чемеровецький райони вони рушили до тодішнього польського кордону по річці Збруч, через який з боєм прорвалися.

Найбільш резонансним виступом того року стало повстання на Чернігівщині під керівництвом Якима Рябченка. Колишній червоний партизан, свого часу був головою сільради й начальником повітової міліції. Однак колективізація і масове розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ».

Оперативна інформація Дніпропетроського оркужного комітету КП(б)У про селянські виступи, березень 1930 року

Тож йде з побратимами у ліс. Довкола нього зібралося 300-400 повстанців. Вони намагалися чітко структуруватися за військовим принципом, розбившись на три роти, і взводи. Протистояння тривало кілька тижнів, але у червні 1931-го стягнутими чекістськими збройними силами із кількох районів було придушене.

Розповіді про виступ поширювалися і обростали різними чутками. Невдовзі говорили про цілу дивізію, кинуту на придушення повстання.

Протестні виступи селян 1932-го року вже були бунтами голодних

Хлібозаготівельна кампанія 1931-го спричинила в Україні голод. Навесні 1932 року голодною смертю померло понад 100 тис. українців. Ця ситуація загострила антикомуністичні настрої в суспільстві. Протести знову набувають масового характеру.

Лише за перші 7 місяців 1932 року органи ГПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що становить біля 57% (!) усіх антивладних виступів в СРСР за цей час.

Переважно це вже були бунти голодних. Прикладом такого виступу є заворушення в Золочівському районі на Харківщині у квітні 1932 року. До двох тисяч повсталих із 13 сіл району у ніч на 15 квітня взяли штурмом залізничні склади, де зберігалось зерно для місцевої винокурні. Селяни, незважаючи на вогонь озброєної охорони, розібрали три вагони із зерном. Керівниками заворушення були залізничники, які жили у селах.

Небезпечним з погляду влади став масовий вихід українських селян із колгоспів. У першій половині 1932 року з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств.

Цей рух засигналізував владі про крах її колективізаційної політики. Він засвідчив, що, попри увесь терор і визиск, українське село не змирилося. Усе це надзвичайно непокоїло компартійне керівництво.

Саме під впливом цих обставин Й.Сталін і сформував свій висновок, що «Україну можемо втратити». Тож комуністичний режим взявся до «остаточного вирішення» українського питання.

Учасники підпільної групи села Макартетине Осівського району Донеччини

Таким чином, злочин геноциду став реакцією тоталітарного режиму на постійний спротив українців. Голодомор, як влучно зауважив український історик Богдан Патриляк, став сталінською відповіддю на мільйонний український «майдан» початку 1930-х.

Голодомор був задуманий комуністичним керівництвом з цілком певною метою – знищити Український народ, зламати його волю до спротиву, позбавити національної ідентичності. У мові Сталіна це звучало — «перетворити Україну… у дійсно взірцеву радянську республіку».

Інструментом вбивства частини народу і «перевиховання» решти була обрана найстрашніша зброя — штучно організований голод.

Убивство голодом стало добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією. Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні крихти хліба.

На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом республіки селян було позбавлено останніх надій на порятунок.

А весною того року, як інструмент страшної соціальної інженерії було використано навіть так звану допомогу, яка надавалась вибірково і лише тим, хто був здатен працювати на державу. Одночасно здійснювалася масштабна «зачистка» українських інтелектуалів та української мови.

Голодомор не зламав

Здавалось би, режим досягнув свого. Українське село змовкло. «Паска… а на селі людей і не бачити. Раніше було веселилися люди. Гойдалки, гармоні, забави всілякі, а сьогодні всюди смуток і голод», — писав у квітні 1933 року у своєму щоденнику Іван Білоус із Харківщини.

Селяни, що вижили, вступили у колгоспи, митці і вчені творили оди «вождю». Ніхто уже відкрито не протестував. У душах мільйонів українців пережитий голод залишив травму, яка сковувала їх десятиліттями. Багато хто з тих, хто вижив, усе життя ховав сухарі і побоювався розповідати, навіть, рідним дітям пережиті страхіття.

Зброя повстанців Корюківщини, вилучена 1932 року

Але Голодомор не зламав Український народ. Серед мільйонів поламаних людських доль, були й мільйони тих, хто не втратив людської гідності і віри. Крізь голодоморні страждання вони пронесли любов до України та надію на краще життя.

Хтось, як Василь Барка бачив метою свого подальшого життя донести правду про Голодомор світу і майбутнім поколінням, а хтось, як Олесь Гончар, тримав біль пережитого у своєму серці і збагачував своїми творами українську літературу. Інші, як Микола Руденко чи Олекса Тихий ставали до відкритої боротьби із режимом.

У кожного з тих, кого не зламав Голодомор, був свій шлях. Але, вони не забули свого коріння, продовжували зберігати традиції, шанувати мертвих, у тому числі і вбитих голодом і, головне, зберегли у собі здатності творити нове.

Попри жахіття пережитого геноциду, нескорені голодом українці, у наступні десятиліття робили важливі наукові відкриття, творили шедеври мистецтва, зрештою зберігали пам’ять про той злочин тоталітарного режиму.

Мільйони українців, виживши у Голодоморі, навчали своїх дітей і онуків шанувати хліб, як найвищу цінність, піднімати і цілувати кинутий на землю окраєць; цінувати людську доброту і мріяти про свободу. І, завдяки, усім цим незламним, тоталітарному комуністичному режиму не вдалося знищити українську ідентичність.

А підсумком цієї незламності Українського народу став Загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року, у якому понад 90% українців підтвердили незалежність України.

Володимир Тиліщак

заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук.

Передрук з Історичної правди

Понад рік триває дискусія навколо книжки про Голодомор в Україні американської дослідниці Енн Еплбаум. Західні критики лівої політично орієнтації звинувачують історика і журналіста у тому, що вона піддалася українському політичному впливу і, слідом за українцями, називає Голодомор геноцидом.

Паралельно, з наближенням відзначення 85 роковин Голодомору наростає критика з боку деяких українських істориків. Вони звинувачують Енн Епелбаум у протилежному – у тому, що вона не вважає Голодомор геноцидом згідно з формулюванням, закріпленим у Конвенції ООН. Сама дослідниця говорить, що її книжка «Червоний голод: війна Cталіна з Україною» мала на меті показати та пояснити західному читачеві, що сталося в Україні у 1930-х роках минулого століття, і як дійшло до масового знищення українців шляхом виморення їх голодом. Адже про цей факт ще досі мало відомо на Заході, не кажучи вже про історичний контекст, в якому Голодомор відбувався. В інтерв’ю Радіо Свобода вона сказала, що завжди вважала, що Голодомор був геноцидом, але вона також вважала, що це не її справа як історика доводити це юридично.

Книжка Енн Еплбаум «Червоний голод: війна Cталіна з Україною» вийшла друком рік тому і одразу викликала велику кількість суперечок, адже вона з’явилася у розпал війни Росії проти України, в той час, як в Росії відбувалися спроби реабілітувати Сталіна та реанімувати сталінізм.

Книжка Енн Еплбаум «Червоний голод: війна Cталіна з Україною»

Першими з критикою дослідження виступили західні дослідники сталінізму, з числа тих, хто намагається довести, що Сталін робив тактичні помилки, але сама марксистська ідея залишається вірною. Зокрема, австралійська дослідниця сталінізму Шейла Фітцпатрік у своїй рецензії звинуватила Еплбаум у тому, що вона є політично заангажованою, і некритично повторює «міф про Голодомор», який «розуміється в сучасній Україні не просто як національна трагедія, а як акція геноциду з боку Радянського Союзу/Росії». На думку самої Фітцпатрік, йшлося радше про непродуману економічну політику, ніж про свідомий злочин: «Сталін не хотів вбивати мільйони людей, а скоріше, хотів витягнути з них якомога більше зерна».

Епплбаум «заперечує геноцид» і применшує кількість загиблих від голоду?

Новітня критика, що лунає переважно з України, висуває Енн Еплбаум протилежні звинувачення. На думку авторів серії статей, які публікує сайт музею «Меморіал жертв Голодомору», Еплбаум «заперечує геноцид» і применшує кількість жертв Голодомору. Відомий дослідник Голодомору, український історик Василь Марочко порівняв позицію Енн Еплбаум зі сталінським апологетом Волтером Дюранті та звинуватив її у тому, що вона «заперечує геноцидну складову Голодомору». За словами Марочка, «лауреат Пулітцерівської премії заперечує геноцидну складову Голодомору в Україні, піддає сумніву його юридичну кваліфікацію відповідно до положень Конвенції 1948 року, свідомо занижує загальну кількість жертв штучного голоду».

Подібні звинувачення щодо Енн Епелбаум висунули також інші українські дослідники, відомі своїми працями про Голодомор. Професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук стверджує, що Енн Еплбаум, свідомо, чи через недогляд знехтувала новими архівними дослідженнями, які свідчать про те, що жертв Голодомору є набагато більше, ніж вважалося раніше.

Він наголошує, що Еплбаум некритично поставилася до порад інших дослідників з України і з-за кордону, зокрема повторила цифри неапольського професора Андреа Ґраціозі. За словами професора Сергійчука, неапольський дослідник «стверджує про втрати від Голодомору 1932 – 1933 років у кількості 3,5 мільйона осіб, не ознайомившись з первинними документами українських архівів, як і автор «Червоного голоду» та її помічники й консультанти. Як говорить Сергійчук, дослідження в архівах дозволяють стверджувати, що смертність у деяких районах була занижена, інколи від чотирьох до восьми разів.

Скільки загинуло від Голодомору: суперечка істориків з демографами

Досі науково обґрунтованою вважалася цифра у 3,9 мільйонів осіб. Але після дебатів у пресі навколо цифр, до 85-ї річниці початку Голодомору національний музей «Меморіал жертв Голодомору» у Києві відкрив виставку «Голодомор-геноцид мовою чисел», яка намагається довести, що штучний голод забрав життя понад 7 мільйонів українців. Історики, які обґрунтовують вищі цифри загиблих, говорить, що реальна кількість загиблих внаслідок штучного голоду, є значно більшою, ніж цифри, які наводять демографи, бо ті спираються у своїх розрахунках на радянську статистику, яка свідомо фальшувалася.

Але українські демографи з цим підходом не погоджуються, вважаючи його непрофесійним з точки зору саме демографів. В інтерв’ю Радіо Свобода заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України з наукової роботи Олександр Гладун сказав, що історики, які відстоюють більшу цифру, спираються на «окремі документи» і не користуються коректною професійною методологією демографів. Він уточнив, що його колеги по інституту в своєму дослідженні врахували різні чинники, серед яких і ризик фальшування радянської статистики, яку під час розрахунків уточнювали з інших джерел.

Геноцид не обмежувався голодом – Сербин

Інший підхід, але також критичний щодо книжки Енн Еплбаум, пропонує канадський дослідник Голодомору Роман Сербин. На його думку, навряд чи колись вдасться встановити точні цифри жертв Голодомору. Тож важливіше в цьому випадку не намагання прийти до якоїсь цирфи, а усвідомлення того, що Голодомором – геноцид проти українців не обмежувався, бо штучний голод був лише його частиною, хоч, можливо, і найтрагічнішою. Професор Сербин вважає, що недоліком дослідження Енн Еплбаум є те, що вона мала можливість вивести тему Голодомору як геноциду на інший рівень, але не скористалася нею.

Як говорить професор Сербин в інтерв’ю Радіо Свобода, Енн Еплбаум, яка мала доступ до набагато ширшого обсягу матеріалів, ніж її попередники, і могла не лише показати, але і довести, що геноцид проти українців не зводився до штучного голоду, а розпочався раніше, ніж 1932 рік і тривав довше, ніж 1933 рік, бо включав і попереднє знищення українського духовенства, і інтелігенції, і пізніше заселення українських земель неукраїнським населенням. Таким чином, він дійсно був класичним випадком геноциду, яким вважав його сам теоретик цього терміну Рафаєль Лемкін, і відповідав і його визначенню геноциду і в попередніх працях, і навіть в тому обмеженому формулюванні, яке було зафіксовано у Конвенції про геноцид 1948 року.

Сама Енн Еплбаум, в інтерв’ю Радіо Свобода говорить, що її книжка «Червоний голод: війна Сталіна з Україною» мала на меті показати та пояснити західному читачеві, що сталося в Україні у 1930-х роках минулого століття, це не її справа як історика доводити юридично факт геноциду.

«По-перше, я назвала Голодомор геноцидом. А по-друге, книжка була про історію. Я не хотіла перетворювати всю книжку на доказ того, що це був геноцид. Я хотіла показати в книжці, що сталося, а не про сучасну дискусію навколо тих подій, які я вважаю геноцидом у широкому сенсі слова», – сказала Енн Еплбаум.

Український історик, голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович говорить, що немає нічого поганого в тому, що книжка Енн Еплбаум, яка написана цікаво і талановито, викликає дискусії. Зрештою, це означає, що ця тема далі хвилює і дослідників і громадськість. Однак він шкодує, що дискусія на наукову тему відбувається у такому неакадемічному тоні.

«Мені здається, що деякі публікації, як з’явилися в Україні, критичні щодо книги Енн Еплбаум, грішать надмірною емоційністю і є навіть за межами якоїсь нормальної дискусії, як наприклад порівняння Енн Еплбаум з Волтером Дюранті, який знаючи про Голодомор, його замовчував. Якраз Енн Еплбаум навпаки, зробила дуже багато для того, щоб розповісти світу про Голодомор. Тому я вважаю такі порівняння вкрай некоректними і неправильними», – говорить Володимир В’ятрович.

На думку В’ятровича, було б дуже шкода зводити дискусію навколо Голодомору до особистих амбіцій і вести її в дусі радянської нетолерантності до інших думок. «На жаль, частина українських учених хотіли б зберегти свою монополію на дослідження тих, чи інших тем з української історії, зокрема і теми Голодомору. Гадаю, що це неправильно і потрібно залучати до вивчення історії України і закордонних дослідників», – вважає В’ятрович.

Сама ж Енн Еплбаум вважає, що навпаки, зараз слово за українцями, якщо вони хочуть донести до світу знання про Голодомор. «Їм потрібно писати добрі книжки, не лише історичні, але і художні, знімати добрі фільми, бо так поширюються знання», – підсумовує авторка книжки про Голодомор.

Марія Щур

Передрук із Радіо Свобода

Джерело: https://85holodomor.in.ua